Тетяна Байда - Хрещені вогнем

«Орися» замовкла, облизала язиком пересохлі губи.

- Що ж було далі?- підганяв її Василь.

- А що далі... Знала я місця, де розмістилися повстанські шпитальки, проте до них потрібно було дійти. Командира передала іншій зв'язковій, а сама вирішила шукати порятунку. Ішла в личаках. Багнюка хлюпотіла, ноги мерзли... Все ж дійшла. І знаєш, «Хмелику», хто мене лікував?

-Хто?

- «Мамця»! Чув про таку?

- Здається, вона керує на Волині Червоним Хрестом.

- Ні-і! На наших теренах Червоним Хрестом керує «Верба». Це перша наставниця «Мамці». «Верба» у свою чергу підпорядковується Катерині Зарицькій, дружині Михайла Сороки. Вона керує УЧХ.* А «Мамця» пройшла санітарний вишкіл у Мачулках Володимир-Волинського району. Проходив вишкіл у Свинаринському лісі. Вона ж організувала перший повстанський шпиталь у Вовчаку.

- Ага, ага! Здається, її прізвище Коханська, якщо не помиляюсь.

- Ні, не помиляєшся. Отож, «Мамця» оглянула мене і зашепотіла до іншої медичної сестрички: «Бідна дівчина. Тут пахне гангреною або тетанусом». Слово «тетанус» я уже чула. Це страшна інфекційна хвороба, правець по-нашому. Хребет людини вигинається в дугу, м’язи стають твердими, як залізо, дихання припиняється і - капець! Та чомусь я гангрени боялася більше. Відріжуть ногу! Вже краще вмерти, ніж бути калікою. Перелякалась я, а вони ще дужче. Потрібна протиправцева сироватка, а її катма. Спорядила «Мамця» свою помічницю «Христину», щоб та негайно привела лікаря. Я вже марила в гарячці, коли прийшов той лікар. Не знаю, що вони зі мною робили, але на третій день я прийшла до пам'яті, почала одужувати. Знаю тільки, що кололи через кожні чотири години пеніцилін. «Мамця» від мене не відходила. «Народилася ти, дівко, в сорочці, - казала. - Це в мене такий другий випадок. Півроку тому одна сільська жіночка наступила на вила, пробила ногу і пішла на той світ. Залишився її трирічний синочок Славко сиротою. Я плакала від жалю та безсилля. Оцими-о руками закрила очі не одному повстанцю.

Пам’ятаю першого свого пораненого. Мав відкриту рану живота, рвані рани грудей, перелом правого плеча... Теліпалися пошматовані м'язи... Гранатою рвануло. Божечку! Я сп'яніла від запаху крові, запаморочилась голова, потемніло в очах. Боюся втратити свідомість. Останнім зусиллям волі поскладала на місце мязи, перев'язала рани, наклала шину. А той нещасний хлопчина навіть не стогне. Дивиться на мене лагідно й шепче: «Які у вас цілющі руки! Торкнулися до ран моїх - і біль ущух. Здається мені, що я маленький, а біля мене мама... Хотів би я стати орлом, полетіти понад гори до рідної хати...» Через півгодини бачу, що в нього посиніли губи й нігті, пеленою заволокло очі. Він ще раз усміхнувся і прошепотів: «Мамцю... Мамцю моя рідна...» Я накрила його юне обличчя простирадлом, а він уже ширяв беркутом понад Бескидами, торкаючись крилами неба. Сама його й поховала. Тіло лежить осьдечки, на Волині, а душа полинула у рідні Карпати. Був родом з Косова, а ім'я мав - Іванко.

Відтоді всі повстанці почали мене кликати «Мамця». Були ще й інші, яким я закрила очі... А тебе, бач; виходила. Недавно вилікувала одну сільську молодичку від камінців у нирках. Бідолаха дерлася на стіни від болю. Я кинулась по селах шукати чорну редьку. Терла її на тертці, давила сік, давала пити. Помогло!»

«Орися» заплющила очі, замовкла. Потім поцілувала Василя в небриту щоку і продовжила розповідь:

- Коли я вже почала вставати, то «Мамця» доручила мені виготовляти пакети першої медичної допомоги. Такі саморобні торбочки... Бинти різали з домотканого полотна. Клали пляшечку йоду, ампулу з нашатирним спиртом, таблетки стрептоциду... А скільки цікавого розповіла мені ця незвичайна жінка!

- Що ж вона розповіла?

- Хіба тобі цікаво слухати?

- Цікаво. Дуже цікаво.

- Ну то слухай. Я навіть не уявляла, як важко живеться і працюється у підпіллі повстанським лікарям, санітаркам. Складні операції в напівтемній сільській хатині, в криївці або й у лісі під ялинкою. Шпиталі мобільні на п'ять-п'ятнадцять чоловік. Облави... Доводиться медичним працівникам брати в руки зброю, вступати в бій з ворогом, евакуювати поранених у безпечне місце. Несуть вони їх на ношах, тягнуть на плечах… Мені чистив рану лікар на псевдо «Кум», єврей за національністю. Справжній український націоналіст. Оперував наших командирів, провідників, разом з нами терпів нужду, холод, голод. А ще нестачу ліків і медичних інструментів. А оце я йшла сюди, і мені люди сказали, що лікар «Кум» разом з повстанцями прийняв бій у схроні. Всі загинули. Хлопці пропонували, щоб він здався чекістам, але той не захотів. Пустив кулю в скроню... Єврей помер за вільну Україну!