Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Слава Богу перший день пройшов без облави, і господар кілька разів озивався до хлопців через продуху Цілий день вони не їли, хоч мали запас хліба, сала та води. Наступна ніч пройшла спокійно. Бункер трохи нагрівся від людських тіл. Каганець не гас. Підпільники повечеряли й поснули. А вранці господаря над продухою побачив сусід, який за Польщі був комуністом. Над життям людей у криївці нависла небезпека.

- Тепер, скуштувавши колгоспного раю, сусід притих, - казав господар. - І взагалі він не поганий чоловік. Поміркований, доброзичливий... Проте хто знає, що в нього на думці і якого коника може викинути. В душу йому не заглянеш. Краще було б, хлопці, якби ви звідси пішли.

Ота родина в Шкліні, що їх прихистила, то були дуже порядні, милосердні люди. Вони знали, що «Дорош» із товаришами, які мали в них зимувати, загинули. Однак і далі піклувалися про повстанців, наче про рідних синів. Особливо доброю була господиня. Вона намагалася віддати усе, що було в хаті. Коли хлопці вирішили покинути хутір, вона нагодувала їх гарячим капусняком зі шкварками, зав'язала повну хустку пиріжків з квасолею. Поцілувала кожного, перехрестила, заплакала.

- Нехай Господь Бог і Пречиста Матінка заопікуються вами, діточки. Будьте здорові... Живіть довго...

- Дякуємо, тітко. Напевне, в світі нема іншого народу, який з такою стійкістю і самопожертвою боронив би рідну землю від навали чужинців. Нема в світі таких матерів, як матері українські...

Тієї ж ночі хлопці повернулися в Бискупичі.

- Допоки ви були відсутні, на нашому хуторі пройшло дві навали облав. Ось погляньте! Порубали підлогу в хаті і в сінях, проте обійшлось...

До середини лютого підпільники прожили спокійно. Та одного дня пополудні почули умовний стукіт тривоги. Крізь продуху донісся зляканий голос господаря:

- Облава! Вже шукають у сусідів.

- Загатіть продухи землею. Поводьтеся спокійно, - наказав «Хміль». Одна продуха виходила в комору, і ще була змога її замаскувати.

А поводитись спокійно, коли життя багатьох людей висить на волосині, майже неможливо. Хитрі комуністичні «іщейки» спеціально водили з собю психолога, який тільки те й робив, що спостерігав за виразом облич присутніх. Невдовзі на подвір'ї загавкотів собака, йому відповіла вівчарка, яку привели з собою кадебісти. І почалось! Над схованкою пронісся стукіт важких солдатських чобіт. З гуркотом відсунули бочку з капустою, що її господар поставив на продусі. Почулося гупання ломів, і в криївку посипались грудки землі. Хлопці були переконані, що прийшов кінець.

- Наказую знищити документацію, записні книжки і фотознімки, - прошепотів «Хміль».

Папір рвали на дрібненькі шматочки, заливали водою, втоптували в землю.

- Підготувати зброю!

На стіл лягло чотири пістолі із знятими запобіжниками.

- Одягнути вишиті сорочки!

«Де ви, дорога мамо? Де ви, завіяні снігами в Сибіру? Чи відчуває ваше любляче серце, що прийшла остання хвилина мого життя? - думав Василь. - Ви колись казали, що материнська молитва рятує з дна моря. Моліться, мамо... А ви, мої любі брати, чекайте зустрічі зі мною. Вже недовго...»

Василь бачив, як в очах побратимів з'явилося світло вічності і чув, як з їхніх душ виривався німий крик: «жити!»

- Не бійтеся смерті, хлопці. Ми щодня чекали такого кінця. І так Бог нам дозволив пожити довше, ніж іншим борцям за волю. Подякуймо за це Спасителю... Нас багато. Всіх не перестріляють... А зараз слухайте мій наказ. Самі вони не поткнуться. Запустять у схрон господаря або когось іншого з його сім'ї. Тож не стріляйте! Тільки при крайній необхідності дамо кілька черг з автоматів, кинемо гранати. А потім...

Усі знали, що буде потім. Без нарікань налаштувалися на смерть.

Так продовжувалось довго. Минула година, а може, дві. Поступово гупання й крики затихли. Настала тиша.

- Цс-с, хлопці! Хтось відгортає землю з продухи...

- Це я... Я... Відійшли гаспиди, - донісся втомлений голос господаря.

- Відбій! - сяйнув очима «Хміль». - Беріться до роботи! Наведіть лад у криївці.

Повстанці, що подумки встигли переступити поріг у потойбіччя, мусили знову налаштовуватись на життя, на подальшу боротьбу з окупантами.

- Ходіть сюди... Подивіться, що наробили ті антихристи. Викопали ями в хаті, в коморі, в хліві, в погребі. Викинули на подвір'я картоплю. Розтягнули стіжок соломи по всьому подвір'ї. Я намагався бути стриманим, а насправді був ледве живим. Повикидали одяг зі скрині... Вигорнули обрік з ясел у хліві... Навіть свиняче корито викинули надвір, - розповідав господар. - Це була битва, страшна битва двох ворожих сил, дарма, що не ревіли гармати. Хтось із вас, хлопці, щасливий. За когось о тій годині молилася мати.