Тетяна Байда - Хрещені вогнем

«Це за мене. За мене, - думав Василь. - Спасибі, мамо! Ви врятували мені і моїм друзям життя. Цього разу смерть нас обійшла стороною. Але чи надовго?»

В кінці лютого пригріло сонце, почав розтавати сніг. Відлига спричинила багато клопоту. По-перше, через продуху, що виходила в город, полилася в криївку вода. По-друге, відновилися облави. По-третє, дороги й поля розвезло так, що ночами відійти в спокійніше місце було надзвичайно важко. Все ж таки хлопці вирішили перебратися в ліс у запасну криївку. Набридло сидіти на одному місці і з дня на день чекати смерті. Крім того, вони наражали на жорстоку розправу своїх господарів. У лісі ж на цю пору було безпечно. Туди по такій страшенній хляпанині кадебісти поткнутися не наважаться.

- Цієї ночі ми від вас відійдемо. Дякуємо за гостинність. Простіть за всі страждання та страхи, котрі ви за нас перетерпіли, - Василь кріпко потиснув господареві руку, заглянув у вічі.

- Що ви, хлопці... Ви ж наші, рідні... Та й куди підете в таку негоду? Неможливо йти полями. Ноги по коліно провалюються в болото. Сидіть тут!

Яка ж бо щира душа у цього літнього спрацьованого селянина! Інший на його місці був би радий позбутися великого клопоту, а він...

- Треба йти. Облавники повернуться. Небезпечно і вам, і нам. Хіба не страшно?

- Та ні. В доброму товаристві і померти не страшно. Ми ж з вами - єдина сім'я.

- Спасибі. Ви нас годували, переховували, дбали про нас. Тож прийміть оце...

- Що воно таке?

- Гроші. Підходить весна. Купіть продуктів. Ми ж поїли за зиму всю картоплю, - Василь силоміць запхав у кишеню чоловікові невеличкий пакунок.

- І вам не соромно? Гроші... Які ще гроші? Маємо руки - заробимо! Слава Богу, голоду нема. В крайньому випадку підемо пастись! - і чоловік, доброзичливо засміявшись, поклав пакуночок на стіл. - Заберіть, а то розсерджусь!

Невідома сила здушила Василеві горло, на очі навернулися сльози. Прощання було коротким, але сердечним. Темна лютнева ніч проковтнула чотири людські постаті. Тільки чавкання чобіт по болоті вказувало шлях людей, котрі викликали смерть на двобій з твердою вірою в перемогу.

«Ми будемо жити! Ми виборемо волю й незалежність Україні! Наші діти й онуки пишатимуться, що їхні батьки були бандерівцями, не побоялися ні Гітлера, ні Сталіна, ні чорта, ні диявола, а зі зброєю в руках стали на прю із лютими загарбниками!» - думав кожен з цих народних месників.

Ранок застав їх у лісі. Там ще лежав сніг. Іти стало легше й веселіше. Вони здолали за півночі п'ятнадцять кілометрів. Українські партизани спроможні на великі справи. Є ще порох у порохівницях, а бунтівний дух розпирає молоді груди. Українські матері моляться за своїх синів. Оранта... Оранта...

Василь чув це слово ще в юності, коли вчився в гімназії. В перекладі з латинської «оранта» означає: «та, що молиться».

---------------------------------

Записано з розповідей колишніх комбатантів УПА.

***

ДЕ ТИ, «ЦЬОНЮ»?

І приверзеться ж таке! Оті нічні видіння й примарні тіні минулого на тюремному мурі навіть помолитись не дають, не те, щоб заснути...

...Василь бачить садок. Тієї весни рясно цвіли яблуні. Він прибув у село Забороль на зустріч з «Похмурим».

- Чого покликав, друже?

- Важлива справа. Сьогодні на хуторі Підберег у Терпельовому садку будемо приймати в лави ОУН молоде поповнення. Подія урочиста, сам знаєш. От ми й вирішили запросити на присягу когось з проводу.

- Коли це відбудеться?

- Зараз. Мабуть, хлопці й дівчата нас зачекались.

- Ну то ходімо. Дорогою розкажеш про деталі. Скільки осіб маємо прийняти?

- Точно не знаю. Приблизно десять-одинадцять...

- Чи не забагато відразу?

- Ні! Ми їх добре перевірили. Надійні дітлахи. Забороль - патріотичне село.

Хоч ніч була зоряна, проте в садку стояла темінь. Гілля вгиналося від біло-рожевого шумовиння, а пахощі такі, що після затхлої криївки паморочилась голова. Попід деревами, хто на колоді, а хто на траві, розсілися хлопці й дівчата. При появі повстанців - піднялись.

- Слава Україні!

- Героям слава!

Настала така тиша, що чутно було, як на далекій шосейній дорозі сигналять автомашини.

- Знаєте, чого ми до вас прийшли?

- Знаємо!

- Готові?

- Готові!

- Зараз ми будемо викликати вас по іменах та прізвищах, а ви підходьте на розмову. Всі знаєте напам’ять Декалог націоналіста?

- Знаємо!

- Прохання говорити тихо. Ми довкола виставили чати, однак потрібно поводитись обережно. Ворог не дрімає. Зрозуміли?

Першою до повстанців підійшло, якесь босе дівчатко. «Похмурий» присвітив ліхтариком: засмагле личко, блакитні очі, русява коса...