Тетяна Байда - Хрещені вогнем

А ще були священики, котрі кидали свої сім'ї та господарства і йшли в ліс до повстанців. Крім хреста і кропила, вони змушені були носити зброю. Ніхто ніколи не підрахує, скільки загинуло цих праведників від рук убивць-чужоземців. Ніхто не покаже місць, де спочивають у Бозі їхні останки. Українська Автокефальна Православна Церква була єдиносуща і неподільна з Українською Повстанською Армією.

- Ходіть до нас, батюшко! - хором покликали хлопці отця Івана.

Капелан підійшов, сів на пеньочку, посміхнувся.

- Що хотіли ви мені сказали, браття во Христі?

- Ми скажемо... Тільки не гнівайтесь, батюшко, коли щось не так... От моя бабуся Текля завжди говорила, що котові й попові найкраще живеться. Проте ми бачимо, що священики разом з нами кладуть свої голови за Україну, і ніхто не знає, де покояться їхні святі мощі. Ви, батюшко, святий, а ми грішні...

- Не кажіть так. Я не святий. Я звичайний мученик за нашу віру і за наш народ. І ви, брати мої, також мученики. Ні одна краплиночка людської крові не проливається даремно. Прийде час - і Україна буде вільною. Не всі доживуть до того часу, це істина. Але хтось тут присутній побачить, як вітер полоще синьожовтий прапор з тризубом, голосно і вільно заспіває «Ще не вмерла Україна...»

- Але ж, батюшко, ви можете загинути.

- Ну і що? Я не боюся смерті. Господь сказав: «Нема богоугоднішої жертви, ніж віддати життя своє за братів своїх». Я колишній ієромонах Почаївської Лаври, неодружений. Добровільно пішов в УПА. Якщо мене уб'ють, ніхто не заплаче.

- Ми заплачемо, отче!

- Спасибі вам, брати мої. Солодкі й приємні для мене ваші слова. Хто з нас залишиться живим, нехай напише про волинське священство, що прийняло тортури і смерть в ім’я Господа нашого та великої визвольної ідеї.

- Люди кажуть, що ви вельми розумний чоловік. Називають вас ходячою енциклопедією. Поширюються чутки, нібито ви напам'ять знаєте імена всіх душпастирів Волині.

- Та знаю, бо вже давно веду щоденник, який називається «Нотатки і замітки». Записую туди імена й короткі біографії тих священиків, які цього варті. Недостойників і зрадників туди не вписую - шкода часу і паперу.

- Розкажіть нам про достойників, батюшко.

- Гм... Гаразд...

Отець Іван дістав з-за пазухи зошит у твердій обкладинці, розгорнув його, примостив на коліні.

- Оце і є мої нотатки і замітки.

- А ви не боїтесь, що рано чи пізно вони потраплять в руки кадебістів? Це дуже серйозний речовий доказ.

- Вибачте, але я ще з розуму не вижив. Тут записані тільки ті священнослужителі, яких уже нема на світі або які перебувають в ув'язненні. Особисто я за себе не боюсь. Я вже казав... 16 листопада 1943 року червоними партизанами по-звірячому закатована сім'я священика Осницького Олександра з парафії села Пульмо Любомльського району.

А далі про близьке до Луцька село Забороль. Двох священиків з цієї парафії енкаведисти розстріляли в Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року, коли відступали на схід під натиском гітлерівських військ. Отець Іван Концевич і його четверо дітей були оунівцями. їхня доля страшна, вся сім'я загинула.

Синів Іларія і Юрія чекісти розстріляли разом з батьком. Син Анатолій пішов в УПА і загинув у бою з червоними партизанами. А дочка Неоніла потонула в річці Буг при переході кордону. На місце отця Івана прислали молодого священика Юрія Скоп'юка. Ще під час навчання в духовній семінарії він очолював підпільну молодіжну організацію ОУН «Юнак».

У своїй Заборольській оселі він переховував провідника-мельниківця Івана Скоп'юка і його побратима Мазурця. Чекісти їх вистежили і на Святвечір 1941 року заарештували, а потім розстріляли. В період німецької окупації настоятелем Заборольської церкви став священик Леонід Сібіковський. Він організував хресний хід до стін Луцької тюрми, де чекісти розстріляли майже чотири тисячі волинян-патріотів. Під його керівництвом була насипана й освячена владикою Полікарпом Стрілецька могила.

Ходили чутки, ніби священик переховує в церкві повстанську зброю. Невідомо, чи це відповідало дійсності, однак німці з поляками спалили і церкву, і маєток батюшки, вкинули живцем у вогонь його старенького батька і тітку. Священик змушений був тікати з села. Коли німці відійшли і повернулася радянська влада, для священнослужителів настало пекло. Закривали церкви, а церковні будівлі використовували під колгоспні комори, склади, клуби і навіть конюшні. Від кожного священика вимагали підписки про співпрацю з енкаведе. Хто відмовлявся від такої пропозиції, тому не давали парафії. Фабрикували справи, віддавали священиків під суд, звинувачуючи їх у крадіжках соціалістичного майна, в антирадянській агітації та у всіх смертних гріхах. Судили і відправляли в табори. Всі, хто належав до Української Автокефальної Православної Церкви, підлягали переслідуванню і знищенню. Їх розстрілювали або кидали за ґрати і судили за статтею 54-1 (а), тобто за «Ізмєну родіни». У січні 1946 року арештували й засудили ще одного заборольського душпастиря - Корнія Сіверського. Невдовзі він помер у таборах.