Тетяна Байда - Хрещені вогнем

«Старий» говорив, а його руки вміло відкручували гвинтики і шайбочки, протирали ганчіркою запчастини циклостиля.

- А папір для листівок маєте? - запитав у Василя.

- Є один рулон. Трохи мало... Добуваючи цей папір, я ризикував життям. Одначе це окрема історія. Краще розповідай про себе.

- Ет, що розказувати? Після спокійного життя в Західній Німеччині ми відразу ж ковтнули чимало лиха. Життя повстанця - це щоденна хода над прірвою по канату. Дуже страшно і дуже цікаво. Адреналіну повні груди. А скільки несподіваних зустрічей! Заки добрався на Волинь, зустрів прославлених повстанок: районову Українського Червоного Хреста «Марічку»*, розвідницю «Марту»**. Були в мене на спині чиряки, тож ніжні і вправні ручки цих дівчат позбавили мене болю. Загони «Хріна» й «Мирона» тепер підпорядковані тереновому відтинку «Маківка». О-о! «Хрін» справді відважний хлопець! Був поранений у боях в обидві руки. Рани ще не зовсім загоїлись, а він знову пішов у бій. А ще я переховувався в бункері «Полтави»***. Цей бункер захований в лісовому масиві Карпат. Дві затишні кімнати... Вдень і вночі на чатах стояла озброєна охорона. Лише в грудні ми з другом «Остапом» добралися в Луцький район. Серце стискалося від болю, бо ж загинули десятки тисяч волинян, сотні тисяч заарештовані органами НКВД. Їх засудили і запроторили в табори Радянського Союзу. Матір, тітку і сестер я не застав... Їх вивезли в Сибір, а хату розібрали. Прокрався я вночі на батьківське подвір'я - і заридав. Уголос ридав! Я ж тут народився, тут виріс, ходив до школи, зустрів перше кохання, одружився... Моя дружина - рідна сестра «Остапа». Дочекалася мене... Тепер ми разом у підпіллі. Червоні круки сплюндрували моє рідне гніздо, знищили родину. Недовго і нам з Надійкою топтати ряст. Уб'ють і нас...

- Не треба, друже «Старий»! Не треба ятрити душу! І в мене таке ж становище. Давай про інше... Де ти думаєш зимувати?

- Не скажу. Промовчу. Не відкрию таємницю схрону навіть тобі, дорогий друже. Скажу лише, що є такі люди, котрі за українських повстанців готові віддати господарство, волю і навіть життя. Одна вдовиця, чоловік якої загинув на фронті під Берліном, роками переховує групу наших хлопців. Золота людина! Навчилася травами лікувати рани, стріляти в ціль... Інші жінки з того ж села викопали криївку, вхід до якої з криниці...

- Як з криниці? Напевно, вона порожня, еге ж?

- Ні, не порожня. З водою.

- Ціка-аво! Яким чином туди заходять і звідти виходять?

- З допомогою линви і цебра.

- Це ж небезпечно!

- Зате надійно. В тому схроні тепло, сухо, чисто, мовби в хаті.

- Це все наші жінки... Як ти там казав, друже «Хмелю»? Магма... Ядро... Жінка - стержень родини. Жінка - душа дому. Один мудрець сказав: «Якщо на світ народжується хлопчик, з нього виросте воїн. Якщо ж на світ з'являється дівчинка - народжується нація». Отак, брате!

- А я з хлопцями три дні тому ходив на колгоспні збори. Правду кажу! Серед білого дня увірвалися ми до клубу, куди приїхали два агенти зі здачі молока та із сплати податку за бездітне. Були ми в цивільному, з обрізами за пазухами та з пістолетами в кишенях. Стали в куточку, стоїмо... Голова колгоспу верещить: «Якщо ви, сякі-розтакі, зірвете план здачі молока, я власноручно випишу вам путьовку на Сибір!» Ах ти, чортове хам’я! Сибіром лякає, більшовицький дуполиз! Наші хлопці витягли обрізи, підійшли до столу. «Ми українські повстанці. Попереджаємо! Поводьтеся спокійно. В кого є зброя, хай не наважується стріляти. Клуб оточений. Біля кожного вікна стоїть кулемет!» Чиновники зблідли, затрусилися, немов у лихоманці. В залі тиша, хоч маком сій. Я звернувся до селян: «Люди добрі! Вбивати нікого не будемо. Корінь лиха не в оцих п'явках. Вони - знаряддя в руках російсько-більшовицьких окупантів, які наживаються на нашій кривді. Правильно кажу?» Ніхто не озвався. «Не бійтеся! Хоч раз у житті наберіться відваги сказати ворогам правду в очі». Люди мовчать, проте в їхніх поглядах зблисло світло. Вони ніби ожили. Уста мовчать, а очі говорять. Тим часом хлопці зняли зі стін портрети Леніна, Сталіна, подали чиновникам: «Порвіть їх!» Ті забідкались: «Усе заберіть, тільки не наказуйте нищити портретів!» - «Деріть! А то зараз за улюбленого батька Сталіна загинете!» Не мали виходу - порвали. Потім ми примусили чиновників стати навколішки перед селянами, попросити в них пробачення за нахабну брутальну поведінку і пообіцяти віднині ставить до людей по-людськи. «Ми відходимо, а всі присутні в залі не мають права вийти звідси скоріше, ніж через півгодини». Люди кивали говами, з прихованим сміхом поглядали на чиновників. Мовляв, спасибі вам, хлопці, що насипали цим паразитам під хвости перцю. Мабуть, що в них уже й штани мокрі. Ми пішли... А наступного дня селами поповзла чутка, ніби нас було пятнадцятеро, всі одягнуті в американську військову форму, кожен у руках тримав кулемет і бомбу!