Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Я чув, що він має всього три зв'язкові. Це ж мало! – перервав мову Полюги Хмелюк.

- Ну, не три, а чотири... Імен не скажу!*

- А ти що робиш?

- Що треба, те й роблю.

- Все ж таки...

- Я вже сказав, що охороняю... При потребі шукаю нову «хату». Не так давно супроводжував до лікаря. До речі, командира лікує мій вуйко Лотович, - не втримався від похвальби Любомир. - У 1946 році їздив я в Чорнобиль із завданням викрасти з дитячого будинку дітей командира - Юрка та Марійку.

- Викрав?

- Ні. Коли доїхав, то їх там уже не було.

- А дружина де?

- Де, де... У в'язниці! Не знаєш, де наші сестри і дружини? - Василь закашлявся. Цей кашель мучив його вже півроку. Потрібно було б зробити рентген, та хлопець попив якісь пігулки і на кашель махнув рукою.

- Давно кашляєш?

- Давно.

- Може, сухоти?

- Може... Багато наших хлопців захворіли на цю паскудну хворобу. Не дивно. Живемо в сирих неопалюваних криївках. А харчування яке? Ось тобі й сухоти, і тиф... Головнокомандувач нібито старається, але..

- Так, він старається, але щороку стає все важче й важче. Командир і сам хворіє. Правда, не можу стверджувати, на яку хворобу. Кажуть, ніби також на туберкульоз. Та я гадаю, що в нього хворе серце. Я ж учився на лікаря, та не довчився, пішов у підпілля.

Василь також чув, що командир УПА «Тарас Чупринка» хворий. Люди казали, що він лікувався в Криму під чужим прізвищем. І треба ж так ризикнути! Чудеса в решеті! Головний Командир Української Повстанської Армії перебуває на лікуванні в Криму під самісіньким носом у кадебешників, а вони нічого не бачать і не знають. Чекісти ніби й хитрі, та дурні. Полюють за командиром на заході, а він у той час в санаторії по профспілковій путівці. Дійсно, що сокіл у піднебессі! Коли Василь Хмелюк потрапив у пастку, сокіл Шухевич все ще ширяв над Україною. Ходили чутки, що й Любомира Полюгу схопили карателі у вересні сорок сьомого року, а Головний Командир УПА був на волі. Нехай охороняють його святі янголи. Нехай убереже Бог від кайданів і в'язничної камери. Нехай Сокіл стане Беркутом, щоб вороги не змогли добратися до вершини, на якій він звив гніздо. І хоч Василь ніколи не бачив Романа Шухевича навіть на світлині, він часто в уяві змальовував образ командира. Середнього зросту, худорлявий, з військовою виправкою, з проникливим поглядом сірих очей. Завжди в цивільному, без відзнак і регалій, хоч Головна Визвольна Рада нагородила його Золотим Хрестом Бойової Заслуги і возвела в чин генерал-хорунжого. Василь був переконаний, що прийде час, Україна стане вільною, і український народ присвоїть цій видатній людині звання Героя України.

А Степан Бандера... Його не один раз бачив Василь на портретах і щиро його поважав. Знав, що відтоді, як восени сорок першого року нацисти заарештували провідника української нації і запроторили його в концтабір «Заксенгаузен», він ні разу не приїжджав на Україну. Проте його ідеї витають над рідною землею. Степан Бандера - прапор національно - визвольної боротьби за Українську Соборну Самостійну державу. Степан Бандера - це символ Волі та Слави українського народу.

Гордість розпирала груди вязня, засудженого до страти, адже доля сподобила його мати таких провідників, командирів та бойових побратимів. Йому не жаль свого молодого життя. Йому нічого не жаль. Жаль тільки, що Україна не змогла скинути більшовицьке ярмо.

----------------------------------

Використано матеріал з книги Петра Дужого «Роман Шухевич - політик, воїн, громадянин» (1998 р.), Львів; з книги Любомира Полюги «Шляхами спогадів» (2003 р.), Львів-Київ.

Загинув Роман Шухевич від рук червоних карателів 5 березня 1950 р. в селі Білогорща поблизу Львова. У 2007 році Указом Президента йому було присвоєне звання Героя України.

* Зв'язкові Романа Шухевича: Галина Дидик - «Анна», «Молочарка». Катерина 3арицька - «Маня», «Монета». Марта Пашківська – «Мартуня». Ольга Ільків - «Роксоляна». Дарія Гусяк.

***

КРИВАВІ СПАЛАХИ НА СОНЦІ

Ніколи Василь Хмелюк не жалкував, що став воїном Української Повстанської Армії. Адже саме тут хлопець зустрів мудрих, відважних людей, лицарів-звитяжців, справжніх патріотів України. Про кожного провідника, командира, рядового стрільця можна було б написати цікаву книжку. Майже всі, кого «Хміль» зустрічав у підпіллі, були непересічними особистостями з яскравим характером, темпераментом, талантом.

От хоч би й Ніл Хасевич. Щаслива зірка звела Василя з повстанським художником у криївці на одному з поліських хуторів. То був невисокий на зріст, лисіючий чоловік, з великими пронизливими очима. Замість лівої ноги - дерев'яний протез. Досі Василь не знав, хто він, звідкіля, чим у підпіллі займається. Але ж очі! Крізь них прозирали інтелект, порядність, глибока думка, і Василь відразу всім серцем потягнувся до незнайомця. Якби ж він тільки знав, хто потиснув йому руку тієї дощової осінньої ночі в тісному й сирому підземеллі!