Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- А командир «Дубовий»?

- Його на цю пору з нами не було. Він зустрічався в умовному місці з представниками Головного Штабу.

- Хто вас видав?

- «Антон».

- «Антон»? Не може бути! Я довіряв йому, як собі. Такий хлопець…

- Отакий хлопець... Видав дві криївки: одну порожню в лісі, а другу - нашу.

- Не віриться! Я навіть знав родину «Антона», його справжнє прізвище Сметана, а родом він з села Полонки. Може, я помиляюсь?

- Ні, «Хмелику». Це справді так. Він був провідником Луцького району і водночас забезпечував продуктами харчування осередок командира «Дубового». Тільки «Антон» і «Дем’ян» знали все... «Антон» щиро поважав командира «Дубового», а з «Катериною» у нього відбувалися часті суперечки. От він собі й подумав, що життя двох повстанок - це не така вже велика втрата. Головне, щоб не вбили командира.

- От негідник! Як він міг?

- Його катували, «Хмелику». Його катували...

- Але ж і мене катували. Підвішували вниз головою, били залізними прутами по п’ятах, заганяли голки під нігті, пропускали електричний струм. Але ж катюги не зломили мене! Я не взяв гріха на душу, не видав нікого.

- Я знаю, Васильку. Моя душа під час тортур була поруч з тобою. Вона ридала від болю, благала Господа Бога, щоб ти витримав.

- Однак мене розстріляють, а той продажний «Антон» купив собі волю ціною крові друзів. Ціною твоєї крові, «Орисю»...

- Не купив він волі, йому дали двадцять п’ять років таборів суворого режиму. Хіба в таборах ГУЛАГу є життя? Там страшні муки... А ми з тобою, любий, зустрінемось на небесах. Ми заслужили бути біля престолу Господнього. Ми з тобою поклали молоді голови за волю рідного народу. Ми - святі!

- Ми - святі... Ми - святі. Святі!!! Дякую тобі, зіронько, що втішила мене. Я йтиму на страту з високо піднятою головою. Розкажи мені, зіронько, всі обставини вашої загибелі.

- Ну, ти ж знаєш, Васильку, тих господарів у Гіркій Полонці, де була криївка. Ти був там... Та схованка мала б давно провалитися. Рятувало ситуацію те, що влада не підозрювала бідняцьку сім'ю у співпраці з бандерівцями. До того ж господар одним із перших вступив до колгоспу. Та й село близенько від обласного центру. До Луцька рукою подати. От енкаведисти й думати не могли... Вони ніколи не знайшли б нас, якби не зрада.

- Твоя правда, «Орисю». Зрада... Зрада... Яке огидне слово! Я пам'ятаю те село і тих господарів, де була криївка «Дубового». Вхід у криївку з горища... Потім униз по драбині... Так?

- Так, «Хмелику». В коморі була подвійна стіна, а в тій порожнині стояла драбина. Собака на подвір'ї радісно гавкотів, коли наш господар приходив з роботи. Ми знали, що він помиється, повечеряє і обов'язково спуститься до нас у бункер. Розкаже про новини в селі та в довколишніх селах. Доповість про вилазки енкаведе, про облави, засідки... «Ні мої односельці, ні колгоспна влада не визнають мене за людину, - казав цей добрий чоловік. - Єдине місце, де мене розуміють і цінують - оцей схрон попід хатою. Бувало, підходжу до гурту селян, а вони й замовкають, насторожено зиркають в мій бік. Гадають: раз бідняк та ще й колгоспник, то обов'язково буде вислуговуватись перед совєтами. Га-га! А ви, багачі, умники-розумники, заведіть до себе на подвір'я, покажіть, чи під вашою хатою є криївка, де переховується найголовніший повстанський командир Волині!»

- Ти краще розкажи мені, «Орисю», про «Дубового».

- Кажу ж тобі, що його на той час не було в бункері. Про це знав «Антон». Наш орел ще й досі літає у волинському небі. Зізнаюся, Василю, що я таємно обожнювала його. Обожнювала і боялась... Кохала я тебе, тільки тебе! А «Дубовий»... Там і сила, і розум, і ерудиція. А ще вродливий який! Хвиляста смоляна чуприна, карі очі, як блискавки, білозуба усмішка з-під чорного вусу... Військова виправка... Голос командирський, а сміх, наче мідний дзвін. Начитаний... Дві власні великі бібліотеки... А його дружина «Катерина» стала моєю вірною подругою. Пам'ятаєш її?

- Пригадую. Красуня...

- Красуня! Я полюбила її, мов рідну сестру. І не за красу, а за велике щедре серце, за патріотизм. Та й вродою її часто милувалася, що там гріха таїти. «Катерина» старша від мене. Було їй, мабуть, років двадцять шість. Синьоока білявка, середнього зросту, з гарною, мовби вирізьбленою, фігурою. Ясно-золотисті коси викладала на голові короною. Ну, чисто тобі королева! Глянеш на неї, важко й уявити, що ця тендітна жінка з янгольським голосом не раз дивилася смерті у вічі. Коли тільки почала формуватися Українська Повстанська Армія, вона добровільно зголосилася стати медсестрою, пройшовши санітарний вишкіл. Брала участь майже в усіх боях Південної Військової Округи, якою командував «Еней». Була красунею, тож не дивно, що небавом вийшла заміж за сотника УПА. Чоловіка вбили у сутичці з «червоною мітлою» ще у 1944 році. Того ж таки року в бою з енкаведистськими спец військами загинув командир «Еней». Вірніше, його важко поранили, а він, щоб не бути нікому тягарем, застрелився з пістоля на руках у побратимів. З того часу «Катерина» не розлучалася з автоматом, хоча зазвичай жінки-повстанки озброєні лише пістолями. «Катерина» часто бувала в боях, а коли верталася в бункер, то відразу милась, одягалась у вишиту блузочку, коротку спідничку, взувала туфельки на високих каблуках. Любила підпудритись, напарфумитись... Одного разу сказала мені, якщо смерть заскочить її в бункері, то вона обов’язково переодягнеться в усе чисте...