Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Василь важко зітхнув. Пекуча сльоза покотилася по впалій, неголеній щоці.

- А наші волиняни?! - з болючим надривом звернувся Хмелюк знову до мурів. - Ганьба! Гріх! Прокляття! Люди кажуть, що повії продають за гроші своє тіло, і за це їх зневажають. Та знайшлися чоловіки, мої земляки, котрі за безцінь продали червоним дияволам свої душі. От хоч би голова колгоспу села Княгінінок Григорій Сікора, або селянин Кушаба з цього ж таки села... А Микола Олещук з села Ізова Володимир-Волинського району за «большиє заслуґі перед совєцкой властью» перетворився з малограмотного селюка, що й розписатися не вмів, на офіцера КДБ. Отой то вже без сорому продавав не тільки людей, а власну честь і гідність. Була ще вчителька - комсомолка Валентина Амосова з села Полонки, був перебіжчик з УПА Огородник та комсомолець Василь Кошарук із села Скулин Ковельського району... О Боже! Як їх багато!

Василь запам'ятав ще назавжди командира яструбків Михайла Тарасюка з села Синового, запроданця Лабанюка з села Буцина, Гната й Антона Кравчуків, Дем'яна Сиротюка і Василя Зеленюка з села Крушинець, Миколу Велемчука з села Бірки Любешівського району...

Українонько, рідна матінко наша! Споконвіку ти народжувала героїв, якими пишається наш народ. Навіщо ж ти народила на світ ще й зрадників? Усі повстанські криївки були розкриті внаслідок доносів. От хоч би й Ващук, який здав «Коса»...

Адже всім відомо, що зрадників не поважає ніхто. Отож і кадебісти використали цих «Іуд», а потім нишком-тишком знищили їх. Туди їм і дорога! Проте, може, хтось і залишився з них живий і безбідно десь коптить смородом небо, лякаючись ночами власної тіні. Та є ще Божий суд, від якого запроданці нікуди не заховаються. Всі вони отримають заслужену кару за свої злочини.

Василь говорив, а мури слухали. Вони мали вуха. Чули вони, як повстанець-смертник заспівав свою улюблену пісню:

Забудь мене, моя матусю,

Забудь мене, що я твій син.

Як був малий, то ти гляділа,

А як підріс, кати взяли.

Не мала сили боронити,

Не мала сили, бо стара.

Кати злетіли, мов ті круки,

І закували юнака...

Хлопець співав, а з очей спливали сльози.

Хоч мене ріжте, хоч катуйте,

Та я вам правди не скажу,

За своїх вірних побратимів

Я навіть голову зложу...

- Ой хлопці, хлопці! Дорогі мої друзі! Не знаю ваших справжніх імен. Зараз я називатиму підпільні псевда, а ви, мури, слухайте і запам'ятовуйте! Колись ця забудова, де зараз тюрма, була святим монастирем. Тут проводились щоденні служби Божі, возносились щирі молитви до Господа нашого Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці. Прийшли червоні безбожники, які називали себе «освободітєлямі», перетворили монастир у в’язницю. Скільки в цих мурах пролито сліз! І не тільки сліз, а й людської крові. 23 червня 1941 року більшовицькі катюги розстріляли тут без слідства й суду чотири тисячі волинян, вірних синів України. Це лише в одному Луцьку... Жах!

Та Василь Хмелюк вірив, що колись замість в’язниці знову постане монастир, і ці сирі мури назвуть імена своїх героїв і своїх катів.

Тільки за останні роки доля звела Василя Хмелюка з «Савкою» і «Ганом», що діяли в Торчині, Затурцях, Локачах. А яким сміливим і невловимим був «Неситий»! Зустрічався Василь на повстанських стежках з «Верховинцем», котрий наводив страх на кадебістів у Новоставі, Рокинях, Гнідаві. Його вірними й надійними друзями були «Осика», «Чорний», «Залісний», «Сеник», «Сибірний», «Ярий», «Явір»... Відважна зв'язкова Ніна Смочук двічі рятувала «Хмеля» від смерті. А Марія Климчук із села Скулина, дружина «Орла»... Вона наводила зв'язки з головпоштамтом, діставала папір і шрифт для друкарень, а коли потрібно, брала в руки автомат. А «Кос»? Це ж Андрій Михалевич із села Замшани Ратнівського району, де загинув усім відомий сотник «Соловейко» зі своїми хлопцями. Якийсь священик про цього сотника пісню склав: «Ой, у лісі на полянці стояли повстанці...» Друг «Ярий» - це не хто інший, як Іван Сементух із села Облапи. Пилип Бондарук під псевдом «Остап» діяв зі своїми хлопцями на теренах сіл Забороль-Баїв-Богушівка-Боголюби... Та хіба їх перерахуєш?

В’язень-смертник говорив і плакав, а тюремні мури слухали. Все ж таки вони мали вуха. Коли минула ніч, і ранок першим сонячним промінчиком зазирнув через невеликий отвір у «барабані», Василь побачив, що на ниточці теліпається згорнутий в трубочку папірець.

«Невже записка?» - зрадів Василь. Він підстрибнув, але ухопитися за ґрати не зміг. Змушений був залізти на верхні нари, знову стрибати, аж доки захопив двома пальцями бажану паперову трубочку.