Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- А вони мають такі портрети?

- Повинні мати. Я передав їм копії, оригінали залишив собі. Проте певності, що вони одержали, нема. Такі часи... А ось ціла серія моїх робіт, яку я назвав «Воля народам - воля людині». Маю ще два альбоми малюнків, яким дав назву «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА».

Василь заціпенів надовго. Кожен малюнок розглядав по два-три рази. Ось повстанці зі зброєю в руках серед лісу... Ось повстанці на відпочинку... Ось запряжені в плуг колгоспники орють ниву, а комуняка періщить їх по спинах батогом...

- Невже ви один усе це намалювали? Невже ця гірка правда народилася в бункері? - дивувався хлопець. - Аж не віриться!

- А ти повір, друже. Повір. Уся повстанська символіка, всі нагороди та військові регалії, навіть повстанські гроші - це праця моїх рук, - і він показав ці руки з напрочуд гарними, довгими, як у піаніста, пальцями, забрудненими тушшю і фарбами.

- Ви - геній! - спантеличено вигукнув Василь.

- Ну, ну! Загнув ти сильно, юначе! - засміявся художник, поклавши Василеві долоню на плече. - Можливо, я не геніальний, але почути таку похвалу приємно. Сумні мої картини, як доля українського народу. Проте був час, коли я ілюстрував гумористичні журнали «Хрін» та «Український перець». Виходило смішно і добре.

«Хміль» відірвав зачарований погляд від мистецьких скарбів на столі, заглянув у вічі незвичайному жителю звичайної повстанської криївки.

- Вам не можна тут залишатися, друже! Ми не маємо права ризикувати вашим життям. Ви нам потрібні в майбутньому. Я зустрінуся з «Дубовим»... Я клопотатимусь...

- Облиш! - перебив його мову Ніл Хасевич. - Сто разів командування пропонувало мені емігрувати за кордон. Я відмовився. Буду з своїм народом до кінця. Навіть у щоденнику записав...

Він зняв з полички якийсь зошит, пошукав написане.

- Слухай! «Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не підозрюють, що така боротьба взагалі можлива...»

Ці слова повстанського художника Ніла Хасевича закарбувалися в пам'яті Василя на віки-вічні. Доля ніколи більше не звела цих двох людей, які тієї ночі розмовляли до самісінького ранку. Наступного вечора вони розпрощалися назавжди.

- Я мушу йти, - зі щирим жалем сказав Василь. - А ви... Як вам тут одному без охорони?

- Чому без охорони? Маю двох вірних побратимів, яким повністю довіряю. Так випало, що один з них зараз у шпиталі лікує дитячу хворобу - кір, а другого я послав дістати папір, що «ватманом» називається. Без цього паперу вся робота зупинилась.

Вони тепло розпрощались і їх дороги розійшлися в різні боки. До Василя доходили чутки, що в 1946 році схопили і засудили Федора Хасевича, рідного брата художника. Потім хлопець дізнався, що Ніла Хасевича обрали членом крайового і центрального Проводу УГВР. Люди розповідали, що кадебешники вчинили шалене полювання на загадково-невловимого «Бей-Зота». Не дізнався Василь тільки обставин загибелі Ніла Хасевича, бо його, повстанського чотового «Хмеля», уже не було на світі: чекісти розстріляли його в підземеллях Луцького військового трибуналу.

А Ніл Хасевич загинув 4 березня 1952 року в схроні садиби Лавріна Стацюка в селі Сухівці на Рівненщині. Оточені з усіх боків червоними катами, «Бей-Зот» і два його охоронці обірвали життя останніми кулями. Вони не зрадили присязі, живими не здались у руки окупантів. До останнього стукоту серця...

Було повстанському художникові на той час сорок сім років, як і Тарасові Шевченку, а пробув він у підпіллі майже десять літ. Очевидці казали, що того трагічного дня на небі спостерігалося небачене досі явище - криваві спалахи на сонці.

-------------------------------

Матеріал взято з біографії Ніла Хасевича і з документального фільму режисера Михайла Ткачука «Здобути або не бути».

***

ГОЛОС ОДИНОКОЇ ЗІРКИ

Через щілину в «барабані», який ззовні закривав тюремне вікно, було видно одиноку зірку на клаптику темного неба. Василь жадібно дивився на дорогу нічну гостю, не відводячи погляду і навіть не кліпаючи очима.

- Зірко! Зіронько ясна! Стрітенська свічечко на Божому престолі! Усміхнися до мене сяйвом своїм, заговори голосом моєї коханої дівчини!

І зірка заговорила:

- «Хмелику», любий! Так, це я, душа твоєї невінчаної дружини. Я знаю, що тобі самотньо й тужно, от і прилинула, щоб побачитися з тобою, розрадити щирим словом.

- Ти - «Орися»? Спрвді, ти - моя «Орися»? Але мені казали...

- Що мене вбили? Правду казали, Васильку. Вірніше, ми з «Катериною» самі покінчили з життям, коли чекісти розкрили місцезнаходження криївки «Дубового» в Гіркій Полонці. Разом з нами пішла з цього світу ще одна невинна душа – наша господиня...