Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Слава Україні!

- Героям слава!

- Будемо знайомитись?

- Будемо, - пронизливі очі дивилися доброзичливо.

- «Хміль»

- «Бей-Зот».

- Дивно! Ви... татарин?

- Найчистокровніший на світі українець. А ви?

- Я теж. Селянський син. Псевдо у вас якесь не наше, - знітився «Хміль».

- Таке дали... Раніше я був «Гнатом», «Матвієм», а тепер - «Бей-Зот».

Тієї ночі два повстанці пили в криївці чай з гілок вишні та малини. Розповідали один одному про своє життя. Василь здивовано розглядав стіл, завалений дерев’яними дощечками, папером, фарбами.

- Перепрошую... Ви - художник?

- Здається, що так, - засміявся по-дитячому весело. - Графік, ілюстратор, кераміст, ткач, вишивальник... Як то кажуть в народі: «І швець, і жнець, і на дуді грець».

Він знову засміявся так безпосередньо й щиро, що Василь відчув до цього чоловіка безмежну прихильність, мов до рідного брата.

Осінні ночі довгі, і ці двоє розмовляли до самісінького ранку, забувши про все і про всіх на світі.

- Народився я на Костопільщині в селі Дюксин. Батько був і дяком, і священиком, тобто дуже побожною людиною. Коли я був ще малий, сталося так, що на залізничному переїзді поблизу Оржева сполохані коні понесли воза. Моя мама загинула, а я втратив ліву ногу. Залишився батько вдівцем. Сам виховував трьох синів: Федора, мене й Анатолія. Був я дуже беручкий до науки. Закінчив гімназію, вчився в Житомирській духовній семінарії. Жили ми бідно. Професура здивовано витріщила очі, коли сільський хлопчина з дерев'яною ногою, з палицею в руках приїхав вступати у Варшавську Академію мистецтв.

Ніл закашлявся, погладив долонею лисину, прикрутив гніт у лампі. Потім зітхнув, заплющив очі і надовго замовк. Здалося Василеві, що він спить. Проте цікавість не давала спокою, і хлопець легенько торкнувся руки оповідача.

- І що? Прийняли вас?

- Аякже, прийняли! Оцінили мої здібності, ще й кращим учнем зробили. Студіював я ткацтво і кераміку, але графіка захоплювала мене найбільше. Одне слово, мистецтвом я був зачарований. Студенти називали мене одержимим, учителі пророкували велике майбутнє, радили продовжити мистецькі студії в Італії... Я ж опинився тут, як бачите, - і він вказав на вкриті пліснявою стіни криївки.

- Як же так сталося? Навіщо ви...

- Навіщо? Навіщо... На той час я був одержимий не тільки мистецтвом, а й ідеєю визволення України з-під польського ярма. Вернувся в село. Вчителював у місцевій школі, співав у церковному хорі, малював і вишивав ікони. Аж тут погризлися між собою дві міжнародні акули - Гітлер і Сталін. Почалася війна. Прийшли німці. Великий вплив справив на мене оунівець Григорій Рубака зі своєю газетою «Самостійність». Незабаром з-за кордону прибув до Рівного письменник Улас Самчук, налагодив видавництво часопису «Волинь». Тут я остаточно зрозумів, що моя доля - боротися за Самостійну Соборну Україну. У квітні сорок третього року я долучився до українського підпілля. Тут і донині… А ти, друже, нічого мені не приніс? Я просив...

- Та приніс! Приніс три пляшки чорної туші і ще щось у коробочці. Думав, що це для друкарні, а вийшло, що спеціально для вас. Покажіть, чим ви займаєтесь!

- Покажу. Тільки давай домовимось говорити один одному «ти».

- Якось воно не випадає... Не смію я...

- Дурниці! Ми ж обидва повстанці, побратими, так би мовити. Я навіть до Бога звертаюся на «Ти». А от чортам кажу «ви». Бог - один, чортів - багато.

Він знову засміявся своїм неповторно привабливим сміхом, підійшов до столу і покликав Василя:

- Іди сюди! Хотів побачити? Дивись!

Те, що Василь побачив, вразило до глибини душі.

- Оціни, друже... Моя гордість - дереворити «Слава Україні - Героям слава!» Ще ось «Ми стали волі на сторожі», «За Українську Соборну Самостійну Державу»...

Василь мовчав, ніби язик проковтнув. Він уперше почув слово «дереворит», але соромився запитати, що воно означає.

- Чого мовчиш? Подобається? - допитувавсь художник.

- Дуже! - тільки й спромігся промовити хлопець.

- Це ще не все. Ось портрети Дмитра Клячківського, Романа Шухевича, Степана Бандери...

Ці імена Василь Хмелюк знав добре і прискіпливо приглядався до кожної рисочки їхніх облич.

- Клячківського раз бачив... Здалеку... Ні, ще зблизька на засіданні Проводу. Наче живий! Феноменально! Степана Бандеру бачив багато разів на портретах. А ось Романа Шухевича - ніде не довелось. Як ви їх... Ну, теє... Як малювали? З натури?

- Оце вже ні. Мав честь з ними зустрічатися ще під час науки у Варшаві. Малював ці портрети трохи по пам'яті, трохи зі світлин.