Тетяна Байда - Хрещені вогнем

«Старий» та «Хміль» розсміялися.

- Отака вам, людоньки, мантія і магма! Кора - корою, а ядро - ядром!

-------------------------------------

Авторка повісті особисто знала «Старого» - Омельчука Володимира Івановича, 1921р. н. Дезертирував з Радянської армії, член ОУН, пішов в УПА. Діяв з дружиною в боївці «Остапа. Загинув у бою в селі Ратнів 28 травня 1948 року.

* «Марічка» - Марія Партикевич.

** «Марта» - Ярослава Філь.

*** «Полтава» ~ Петро Федун, 1919 р.н., родом з села Шнирів на Львівщині. Керівник головного осередку пропаганди Проводу ОУН, редактор багатьох підпільних видань. Нагороджений УГВР Срібним Хрестом Заслуги. Загинув у грудні 1951 року в бою з військами НКВД на Станіславщині.

***

СОКІЛ У ПІДНЕБЕССІ

Василь Хмелюк знав, що Сокіл ще й досі літає в небі України. Не довелося хлопцеві його бачити, однак щодня, щогодини, щомиті він відчував його присутність. Українські повстанці терпіли поневіряння, голод і холод, стікали кров'ю в боях з ворогами, але трималися з останніх сил, бо знали, що Головний Командир УПА живе, працює, віддає накази. Більш нічого про нього не знали, бо не мали права знати.

- «Тарас Чупринка» родом з Львівщини, але де саме народився, в якому році... Він, мабуть, і зараз переховується десь на Галичині або в Карпатах, - казали підпільники.

- А для чого нам щось більшого знати? Конспірація на те й існує, щоб ми нічого не знали. Менше знаєш - міцніше спиш і довше живеш.

- Та все ж я всупереч конспірації знаю, що справжнє ім'я Головного командира Роман Шухевич. Йому напевно, років сорок чи близько того, одружений, двоє дітей...

- А ти закрий рота, бо муха влетить! Розпатякався! - гримнув хтось на язикатого.

- Та я що... Я тільки між своїми...

Хлопці шуміли, махали руками, зацитькували говоруна. Василь теж махав обома руками, проте й сам не раз думав про цього видатного чоловіка. Буваючи часто на вишколах і засіданнях Проводу, він чув, що генерал-хорунжий «Чупринка» спілкується з обмеженим колом довірених людей. Його охорона складається з небагатьох відданих осіб. З одним із охоронців «Тараса Чупринки» Василь зустрівся при виконанні особливо відповідального завдання. Цілісінький день ішов дощ. Хлопці сиділи в лісі і, накрившись спільною плащ-палаткою, відкривали один одному свої душі.

- Моє псевдо «Роман», справжнє ім'я Любомир, прізвище Полюга. Народився в патріотичній сім'ї. Закінчив гімназію. Згодом навчався у Львівському медінституті. Доля звела мене з «Чупринкою» декілька літ назад.

- Розкажи мені про нього.

- Не маю права. Проте про його дитинство та юність можу дещо розповісти, адже це не військова таємниця. Народився він у Львові в родині повітового судді. Закінчив гімназію. Був членом «Пласту». Служив у польській армії. Член ОУН від початку заснування Коновальцем цієї організації. Навчався у Львівській політехніці і ще десь за кордоном, а де саме - забув! Політв'язень Берези Картузької... Ну й досить! Більше тобі не треба знати.

- Я чув, що він був виконавцем атентату на польського куратора Собінського. А ще був членом штабу Карпатської Січі...

- Якщо знаєш, то мовчи. Це військова людина. Полювали на нього поляки, німці і більшовики полюють. Ох, як полюють! Обіцяють великі гроші за його голову. А я його охороняю...

Хлопці замовкли, щільніше притулилися спинами один до одного, щоб хоч трохи зігрітися.

- Ллє, як з відра, - зітхнув «Хміль». - Хоч би до вечора розпогодилось. Нам цей дощисько ні до чого.

- Дурниці! Все, що Бог дає - все до кращого. Дійдемо, куди треба, і слідів не залишимо. Дощ змиє... Ми ж не з цукру, не розкиснемо.

- Нинішній день якийсь довгий. Набридло сидіти. Розкажи мені, друже, щось іще про командира. Яка він людина?

- Не знаю, що й казати. Велика це людина. Ватаг. Сокіл у піднебессі! Високоосвічений, інтелігентний, мудрий, виимогливий і... добрий. При найважчих умовах вранці та ввечері знаходить час для молитви. А ще працьовитий... Повіриш, що коли його зв'язкові на відході, він сам картоплю чистить, сам варить і нас годує. Не цурається найчорнішої роботи. Допомагав криївку будувати... Копав яму, виносив землю... Але найголовніше - відданий нашій визвольній ідеї. Після того, як загинуло більшість повстанських командирів, Головний Провід наполягав, щоб він емігрував за кордон. Усе було готове для відходу: потрібні документи, надійні зв'язки, безпечний перехід кордону... А він відмовився! Категорично! «Не залишу я, - каже, - своєї рідної землі, своєї України і хлопців своїх. Буду з ними до кінця!» Командири його поважають. На засіданнях і нарадах зустрічають стійкою «струнко», звітують також виструнчившись. Звертаються просто: «Друже командире». Але найбільше мій шеф дбає про рядове стрілецтво. В першу чергу турбується, щоб повстанці були ситі, зігріті, добре озброєні. Всіма старшинськими вишколами керує особисто. Одне слово - батько...