Тетяна Байда - Хрещені вогнем

-----------------------------------------

Імена і біографії волинських священиків звірено з «Волинським пом'яником» (2004 р.), Рівне.

***

МАНТІЯ І МАГМА

Про ядро і кору землі Василь Хмелюк знав ще з часів навчання в гімназії. Тепер у в'язничній камері він чітко розмежував ці два наукові поняття. І переніс їх значення на людей.

«Мантія, - міркував хлопець, - це наші провідники й командири: Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, Дмитро Клячківський і ще багато особистостей із славної когорти людей. А ядро - це простий народ. Ядро, тобто магма, містить в собі вулканічну силу, вогонь людських душ. Час від часу цей вогонь проривається крізь мантію і спалює на попіл всяку скверну, очищає світ від жорстокості і злочинності. Інколи полум'я людської інквізиції спричиняє лихо: разом з винуватцями спалює невинних. Мантії ж потрібно бути твердою і міцною, щоб стримати силу народного гніву, не допустити до всесвітньої пожежі.

На щастя, майже всі керівники національно-визвольного руху мали гарячі серця, холодний розум і тверду руку.

- Подумайте тільки! За статистикою, від початку створення Української Повстанської Армії через її лави пройшло приблизно п'ятсот тисяч вояків. Це люди, які зі зброєю в руках боролися з окупантами різних мастей та ідеологій. Величезна військова сила на теренах Західної України! Яку мудрість потрібно проявити нашому командуванню, щоб підтримувати дисципліну, субординацію, лад в усьому. Ось я, наприклад, не зустрічав жодного повстанця, який би самовільно залишив поле бою або не виконав наказу командира. Адже по суті всі прийшли в УПА безпосередньо від плуга й коси.

Таку розмову завів «Старий», залишившись удвох з Василем у криївці. Тільки що вони з насолодою слухали радіопередачу українською мовою «Голос Америки». Адже всі місцеві передачі велися російською, і це повстанців дратувало.

- Звуки рідної мови з вільного світу бринять для мене чарівною музикою, - зітхнув «Хміль».

- Мені також. Почуєш нашу мову, нашу пісню - і плакати хочеться. Проте досить романтики. Давай відремонтуємо до приходу хлопців циклостилевий розмножувач. На цьому тижні маємо розповсюдити листівки безпосередньо в прикордонній військовій частині, серед солдатів строкової служби.

- Але ж там одні росіяни, узбеки й калмики... Українців нема! Їх направляють служити в російську глибинку, на далекосхідний кордон.

- Нічого. Віддрукуємо листівки і відозви російською мовою. Нехай читають. Нехай знають, що ми не хочемо й не будемо в них стріляти. Наші вороги - це кадебісти й комуністи, а простий радянський солдат - наш друг і брат. Не вони починали війну, а Сталін і Гітлер. Ця війна, ця кривава бійня розпочалася між двома драконами за поділ світу. Через їхні шовіністичні апетити та егоїстичні забаганки загинули мільйони невинних людей. Простий солдат при чому? Дали в руки зброю, поставили на передову лінію вогню - і гайда, Ванюшко, в атаку! Проливай кров за «родіну», за Сталіна! Не захочеш - отримаєш смершівську кулю в спину чи в потилицю. Думаєш, узбеки й калмики не хочуть волі своєму народові? Хочуть! Татар і калмиків большевики назвали «ізмєнніками родіни» і всіх до одного вивезли з батькіщини в Сибір.

- Правду кажеш. Розкажи мені, «Старий», звідки ти взявся? Досі я тебе не зустрічав. Повір, що майже всіх підпільників на Волині я знаю в обличчя.

- Не дивина, що ти мене не бачив. Я ж із групою оунівців не так давно перейшов західний кордон СРСР. Головний Провід направив нас на підкріплення волинського підпілля. Перейшли ми пішки через Карпати і бачили, що там у лісах ще діють цілі бойові угруповання. А тут, на Волині, червоні посіпаки розгромили все дотла, загнали повстанців під землю...

- То правда. Коли на Волині вже в 1941 році створились окремі боївки самооборони, а в жовтні 1942 року вони об'єднались в Українську Повстанську Армію, то Галичина, Прикарпаття, Буковина ще спали. Ми ж воювали на три фронти: з німцями, поляками і червоними партизанами. Галичина пізніше включилася в боротьбу, одначе довше тримається. Десь там, в Галичині, живе і б'ється серце УПА - наш Головний командир «Тарас Чупринка»...

- А хочеш, друже «Хмелю», я розкажу тобі, як ми переходили кордон? Птахами перелетіли небо, рибами перепливли ріки, вужами переповзли поля і луки... Які вже пильні та вишколені радянські прикордонники, а ми їх, мовби дурнів, обвели навколо пальця. Кордон перетнули наприкінці вересня сорок шостого року поблизу села Військо на Перемильщині. Було нас восьмеро. Провела нас через кордон боївка «Сокола». Хлопці казали, що два рази на місяць вони перетинають оте поле смерті. Як тільки стемніло, ми переповзли виорану смугу, обережно переступили дроти з прикріпленими до них ракетами. В дротяній загорожі хлопці прорізали «вікно». Пролазили один за одним. Потім швидко бігли, щоб до світанку найдалі відбігти від кордону. Вже розвиднювалось, коли добрели до якогось села. Розмістились у двох хатах, де жили знайомі «Сокола». Прийняли нас люди гостинно, нагодували, поклали спати. Наступної ночі нас уже вів командир іншої боївки - «Хмара». Вдень заквартирували в лісі. Натрапили на жінок, що збирали гриби. На щастя, «Хмара» їх знав і запевнив, що про цю зустріч вони нікому не скажуть. Далі нас перебрав районовий провідник Самбірщини «Інгул». Усі дії чітко відпрацьовані, наче годинниковий механізм. Недалеко в лісі знаходились на постої сотні «Хріна» і «Мирона», котрі прорвались з Лемківщини на Самбірщину під час горезвісної оперіації «Вісла». Треба сказати, що «Хрін» - дуже яскрава постать в когорті наших воєначальників...