Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Вони ще не закінчили співати, як на подвір'ї загавкали собаки. І не те, щоб загавкали, а завили, заскавучали.

- Вовки! - сказав лісник і зняв зі стіни мисливську рушницю.

В цю мить поблизу хати пролунав постріл. Потам другий, третій... Собаки заверещали, захарчали й затихли.

- Чекісти! - пересохлими вустами прошепотів «Хміль» і схопив у руки «фінку».

- Тікайте, хлопці! Тікайте! У мене сім’я! - простогнав господар. - Ніч темна... Тримайтеся південного заходу, там - села. Прорветесь!

Василь не пам’ятає, як вибіг з хати. Чув тільки, як за ним гупають чиїсь чоботи. Пробіг з півкілометра й озирнувся.

- Хто тут? Стій! Стріляю!

- Не стріляйте, друже чотар. Це я, «Блискавка». Давайте зупинимось, визначимось, куди нам іти. Ми відірвалися... Встигли... Погоні нема... Чуєте? Навіть не стріляють.

Дійсно, навкруги стояла тиша, тільки дерева шуміли під вітром.

- Чудеса! - полегшено видихнув Василь. - Може, там нікого й не було?

- Не було, кажете? Але ж хтось стріляв.

- Почулось.

- Ні, не почулось.

- А ми не стіймо. Ходімо далі! Біжімо швидко, бо мороз кусає за голі вуха, залазить під сорочку. Шапка й кожух залишилися в лісничівці. Добре, що автомат зі мною.

- А мені в останню мить чиясь куфайка підвернулась, - похвалився хлопчина.

- Пощастило тобі. Але куди ж його йти? – забідкався Василь.

- Ходіть за мною. Я цей ліс, як своїх п'ять пальців, знаю. Ще малим я тут облазив усі нетрі, ходив по гриби, по чорниці й суниці...

«Подивись на нього! На вигляд таке недолуге, шмаркате хлоп'я, а насправді хитре й кмітливе!» - подумав Василь. Він без ніяких застережень довірив йому своє життя.

- Біжімо! Хутчій! Хутчій! Щоб день не застав нас у лісі, бо доведеться й днювати отутечки. Ну й змерз я! Останній дух з грудей мороз витискає. Нехай йому грець!

Вони бігли, провалюючись у сніг, падали, вставали і знову бігли.

- Швидше! Швидше! Вже недалеко село! - підганяв хлопець.

Світало, коли «Блискавка» постукав у вікна старенької хати. Всередині хтось заворушився й затих. Хлопчина затарабанив голосніше.

- Дядьку Архипе, відчиніть! Це я, Уласів Микола! Невже не впізнали? Пустіть у хату, дядьку Архипе! Замерзаємо!

За дверима знову хтось заворушився, лайнувся, кашлянув. Довго вовтузився в сінях, брязкотів ключами. Нарешті двері відчинилися. На порозі стояв дебелий вусатий чолов’яга, зодягнений у довгий кожух.

- Хто тут? А-а! Це ти, Никольцю? - лагідно промовив чолов'яга. - Ні, ні! В хату не пущу. Корова отелилася, ото я теля в хату забрав, щоб не замерзло. Ходімо в схрон. Правда, там уже є люди. Нічого, потиснитесь...

- Які люди? Хто вони, дядьку? Знаєте їх?

- Одного знаю. Це Гнат, синок кривої Химки. А всі решта - чужі, нетутешні.

На одну мить у Василя здригнулося серце. Ніколи він, багатолітній підпільник і досвідчений конспіратор, не довірявся незнайомим людям. А тут... Потрібно було піти. Але в селі світало, а Василь від холоду перетворювавсь на крижинку. Нестерпно захотілося зігрітись, роззутись, напитися гарячого чаю. Про небезпеку він чомусь не думав. Мов заворожений, пішов за дядьком Архипом, сам відкрив ляду, спустився в підземелля. На нього війнуло цигарковим димом, самогонним перегаром, почулася російська лайка «ядрьона вош» і «мать твою...» Повстанець відразу зрозумів, що він потрапив у «вовчу яму». Проте було вже пізно. Над головою гупнула ляда, значить, виходу нема.

А де ж «Блискавка»? Дивно! Хлопець залишився нагорі. Невже господар спеціально відправив одного Василя на пожирання вовкулакам? Не може бути! Говорив так приязно, погодився дати прихисток без зайвих питань... Що ж тепер робити? Зусиллям волі «Хміль» розігнав дрижаки, сміливо попрямував у западню.

- Христос народився! - видушив з горла святкове вітання.

- Славімо його! - відповіли в криївці.

Їх було п'ятеро. Хлопці, як хлопці. Всі молоді, вродливі, усміхнені. Тільки українські повстанці не вживали алкоголю, не матюгалися, тим більше по-російськи. А ці…

- О! Соколик прилетів! - скривив рота один з них і перший потиснув Василеві руку. - Познайомимось? Колись назвав мене піп Гнатом. А тебе ж як?

- Давно було... Забув... Хрестин своїх не пам’ятаю.

- Звідки прийшов? Здалека?

- З неба впав.

- Не хитри! Бачу, що чужак. Ніколи раніше тебе не зустрічав.

«Що їм таке сказати, аби повірили? Що збрехати? - гризла думка. - Буду мовчати. Кажуть люди, що мовчання - золото».

- Я все вам розкажу, хлопці, тільки трохи зігріюся. Язик примерз до піднебіння. Дайте гарячого чаю!

- Чаю нема, а ось самогоночка є. Хильнеш? Зброю постав у куток та сідай до столу.