Тетяна Байда - Хрещені вогнем

В народі прикмета була:

Матуся в «сорочці» родила

Як зірка пророча, світила,

Та щастя чомусь не дала.

Була Україна в неволі -

Він визначив сам свою долю,

Обравши єдину мету:

Рішуче у руки взяв кріса,

Пішов у повстанці до лісу,

Очолив стрілецьку чоту.

Любили героя дівчата,

А сам він не встиг покохати,

Від кулі чекіста упав...

Заплакало небо у тузі,

калина зів'яла у лузі,

Як він на узліссі вмирав.

А слава тих літ не пропала,

Народною піснею стала,

Співають - за душу бере!

Нема ні хреста, ні могили...

Вбивали, але не убили,-

Живий він! Ніколи не вмре!

***

СМЕРТЬ ПОВСТАНЦЯ

Юний хлопець на узліссі

У сорочці рваній

Затискає кулаками

Кров гарячу в рані.

Розривна ворожа куля

Вцілила у груди.

Знає хлопець, що вмирає,

Що жити не буде.

«Маю тільки вісімнадцять,

Страшно помирати,

Нема, кому схоронити,

Нікому згадати.

Мати й сестри у Сибіру,

А батька забрали,

Довго били й катували,

У ГУЛАГ заслали.

Мав я дівчину кохану,

Яснооку чічку,

Та її енкаведисти

Кинули у річку.

Мав я вірних побратимів -

Полягли за волю.

Буйний вітер на могилах

Розмовляє з полем.

Є ще в мене Україна,

Вона не покине,

Поховає і заплаче,

І згадає сина».

Літній дощ обмив повстанця,

Нічка схоронила,

Черемшина юне тіло

Квітами накрила.

***

СРИБОК У ВІЧНІСТЬ

Бувальщина

Мене пройняв непереборний страх,

Ні рушитись, ні крикнути не можу,

Та погляду нікуди не відводжу,

Тремчу, немов у непогоду птах,

Шепчу: «Тікай! Позаду небезпека!»

Я чула, що в селі енкаведе,

Ось постріли лунають недалеко,

На вулиці сельчан нема ніде,

Зате червоні миготять погони,

Сюди біжать ловці, зачувши кров,

Щоб розпочати небезпечні гони -

Це на людину лов. Смертельний лов.

Нема куди і пізно вже тікати,

Кругом сніги, поля і озерце...

Націлені на жертву автомати,

З усіх боків стискається кільце.

Він клятву дав: «Здобути, чи померти»,

Їй вірним був до самого кінця.

Відстрілювався довго та уперто,

Боровся мужньо за своє життя.

Я бачила, як він побіг за хату,

Криваві залишаючи сліди,

Остання розірвалася граната, -

Катюги розбігались, хто куди.

ГҐятьох убив і двох чи трьох поранив,

А сам упав на землю ще живий,

Гаряча кров на сніг стікала з рани,

Червона кров, а він - блідий-блідий.

Промовив тихо: «Слава Україні!»

І притиснув до скроні пістолет...

Не знали батько, мати, вся родина,

Що їхній син прийняв геройську смерть.

Почула я, що мав він тридцять років,

Що родом із сусіднього села...

Його повезли, а страшний неспокій

Мене роками потім не лишав.

У пам'яті той день закарбувався,

Та мить, коли звичайний чоловік

Живим у руки ворогам не здався,

Зробив стрибок у вічність.

В смерть утік!

***

НАЙДОРОЖЧА ЦІННІСТЬ

А я візьму у руки автомат,

Бігме візьму, як буде в тім потреба!

Спасать від смерті клявся Гіппократ.

Я повторила клятву цю.

Я - медик.

А я згрішу і вб'ю,

Хай Бог простить,

Не дамся в руки знов катам живою,

Бо краще вмерти, як в неволі жить,

Найтяжчий гріх на світі - буть рабою.

Чому в бою повстанець молодий

Останню кулю залишив для себе?

Щоб це збагнуть потрібно вік прожить,

Спуститись в пекло, злинути у небо,

Здолати шлях крізь хащі й манівці,

Не раз клясти свою химерну долю,

Щоб усвідомити хоча б в кінці,

Що найдорожча цінність людства -

ВОЛЯ!

І я візьму, як, треба, автомат…

***

ДУМКИ ВГОЛОС

Віднедавна я втратила можливість читати й писати. Тепер я можу тільки думати. І я думаю, думаю, думаю...

«Думи мої, думи мої, лихо мені з вами...» - сказав колись Тарас Шевченко про себе і про мене також. Хто я? Мабуть, ще в колисці я вірила в Бога і любила Україну.

Українка я маленька,