Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Як тебе звати?

- Тетяна... Тетяна Дейнега.

- Ага! Ми кілька разів були у вашій хаті. Здається, ти вчишся в Луцькій школі?

- Так. У восьмому класі.

- Скільки ж тобі років?

- П'ятнадцять.

- Правду кажеш? Не обманюєш? На вигляд ще зовсім дитина. Люди казали, що тобі лише чотирнадцять.

- Ні, ні! П'ятнадцять! Правду кажу!

- Віримо. Всьому, що ти кажеш, маємо вірити, бо перевірити нема змоги. Знаємо, що всі метрики і реєстрові книги згоріли в церкві, коли німці з поляками палили ваше село. Важливе інше... Чи ти усвідомлюєш, що віднині назавжди пов'яжеш свою долю з боротьбою за волю України?

- Усвідомлюю.

- Добре подумала?

- Подумала. Мій брат у тюрмі. Хочу мстити.

- Оцього не треба. Ми даватимемо тобі завдання, а ти повинна їх виконувати. Зможеш?

- Зможу.

- Може, забагато буде для вашої сім'ї? Брат у московських застінках, батьки нам помагають...

- Брат був повстанським зв'язковим. Його спіймали...

- Про це треба менше говорити. Що сказано в шостій заповіді Декалогу?

- «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба». Я вважаю, що з вами можна й треба говорити.

«Похмурий» переглянувся з «Хмелем». Повстанці засміялись.

- Іспит витримала. Приймаємо в лави юнацької сітки ОУН. Почекай, мала, доки ми з усіма переговоримо. В кінці приймете присягу, і ми дамо кожному з вас підпільне псевдо.

Прийом в Організацію Українських Націоналістів продовжувався майже до ранку.

«Я, Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів, щоб творити нове життя. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї. Не дозволиш нікому сплямити ні честі, ні слави української нації. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба...»

Цілували синьо-жовтий прапор. Присягали на вірність Україні. Схвильовано шепотіли:

- Клянусь! Клянусь! Клянусь!

- Де ти, Тетяно? Ще не втекла додому спати? Підійди сюди.

Дівчинка знову опинилась у світлі електричного ліхтарика.

Василь відвів її подалі, щоб ніхто не зміг підслухати їхню розмову.

- Районовий провід доручає тобі стати пропагандивним референтом юнацької сітки. Знаєш що це таке?

-Ні.

- Розповсюджуватимеш серед школярів і студентів наші листівки й заборонену літературу. Особливо нас цікавить Луцька педшкола. Там куються кадри вчителів. Вони повинні знати, за що бореться Українська Повстанська Армія. В педшколі ми вже маємо кількох надійних студентів. Згодом повідомимо, як з ними зв'язатися. А зараз візьми оцей пакунок. Тут підпільні журнали «Ідея і чин». Мусиш передати їх в Антонівську школу вчителю математики Камінському. Знаєш такого?

- Знаю.

- Ну, все. Можеш іти.

- А псевдо? Як я віднині маю називатись?

- Га! А справді... Забув! Провід вирішив, що ти будеш «Цьоня».

- «Цьоня»? - на обличчі дівчини промайнула тінь незадоволення. - У моїх подруг гарні псевда: «Ромашка», «Зірка», «Дзвінка»... А я - «Цьоня»?! Не хочу!

- Тихіше! Провід так вирішив. Ти мусиш підкоритися. Нам казали, що ти дуже любиш коней, їздиш верхи не згірше за хлопців. Називаєш батькового коня «Цьоня», цілуєш його в губи...

- То не кінь, а кобила, Гніда називається. Дійсно я її люблю, бо пасу її, запрягаю, навіть орю й бороную. Батько повернувся з німецького полону на милицях. «Цьонею» я називаю лошатко. Цьоня, цьося... На корову я кажу «миня», на свиню «хруня»... Може, ви мене Хрунею назвете?

- Облиш! Не смішно! Ти ж не дитина, а член ОУН! Будеш «Цьонею». Такий наказ.

- Нехай уже буде. Мій брат мав псевдо «Рижик», а я - «Цьоня»… Якось воно не зовсім... У дитинстві три доньки священика Сібіковського мене «білою лілією» називали...

І чого Василеві Хмелюку пригадалася ота «Цьоня»? Може, тому, що тієї ночі вона йому дуже сподобалась. Стояла в яблуневому садку, як біла лілія і мерехтіла синіми очима. Хлопець відчув до неї симпатію з першого погляду. Він кохав «Орисю». А ця юна білявка... Їй тільки п'ятнадцять. Ще й не квітка, лиш пуп'янок...

У подальшому «Хміль» слідкував за діями тієї сільської дівчини. Йому розповідали, як вона потрапила в засідку, коли везла важливе доручення в село Озденіж. Можливо, це був збіг, а можливо, що хтось доніс. «Цьоня» не розгубилась. Вона направила Гніду на якогось недолугого «стрибка», і він упав під кінські копита. Дівчина припала до кінської гриви і стрімголов помчала у ліс. Червонопогонники оговтались і послали погоню. Ага! Шукай вітра в полі! Ніби крізь землю провалилась. Казали, що разом з кобилою заховалась «Цьоня» в клуні знайомого селянина, поки все затихло. Тільки тоді, вже пішки, занесла в призначене місце пакет.