Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Бабах! Бах! Бах!

Вибухом розкидало жар з вогнища в різні боки. Піднялася в повітря хмара попелу.

- О-о-ох! Я вмираю! Вми.. - почувся тихий стогін стрільця «Колодки». - Де провідник?

А й справді, де провідник? Знайшли його знівечене тіло з одірваною головою, розшматованими грудьми, відірваними руками й ногами...

- От гади, так гади! - лайнувся хтось із повстанців. - Пошту вони принесли, сволоцюги, терористи підступні! Провідник відкрив пакунок, а там - бомба! Будьте ви прокляті, зміюки!

Коли викопали яму, був уже ранок. Обережно склали відірвані частини тіла на продірявлену плащ-палатку, витягли з кишені мертвого провідника записники і мережану хусточку - останню пам'ятку від «Оксани».

- Спи спокійно, дорогий друже! Слава Україні! Вічна слава і вічна пам'ять героям!

Згадуючи ті події в камері смертників, Василь Хмелюк серед ночі зненацька заспівав:

Спіть, орли-соколи, ми гостримо зброю

І ждемо на поклик до бою!

Е-ех! Була б у нього в цю мить якась бомба! Нема... Тільки тиша, темінь і привиди минулого. А ще перед очима відрубані пальці брата Івана...

--------------------------------------

Епізод про «Оксану» й «Ата» взято з літопису УПА, том 28.

* Вчителька Ніна Вікторівна Голоднюк квартирувала в батьків авторки.

***

КРОВ НА БИНТАХ

Тепер на побачення до Василя Хмелюка щоночі прилітала душа коханої дівчини. «Орися» - «Ганна» - «Ліда»… Він знав, що її вже нема на світі, однак вона жила в його серці, зігрівала теплом любих очей, голубила поцілунками, шепотіла солодкі слова: «Хмелику... Васильку... Коханий мій!»

Ось і цієї ночі, коли хлопцеві було особливо тужно, вона припливла до нього голубим вітрильцем, зупинилась на темній тюремній стіні і врятувала від смертельного відчаю.

А тоді.. Тоді, після казки на озері з білими ліліями, дівчина зникла, пропала надовго, майже на півроку. Василь намагався розшукати її, розпитував чи не кожного новоприбулого повстанця. Ходив і в села. Може, селяни щось про неї знають. Даремно! Ніби крізь землю провалилась. Минали дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Де ти, мала? Ні слуху, ні духу. Але Василь не втрачав надії. Щоночі ревно молився, благав Господа Бога, щоб його кохана була жива.

Кажуть старі люди, що молитва має велику силу. Мабуть, правду кажуть. Коли одного весняного ранку Василь спав на соломі в старій напіврозваленій клуні, хтось соломинкою доторкнувся до його носа й уст. Повстанець розплющив очі, схопив гранату.

- Не треба, «Хмелику»! Не треба! Це я! - над ним нахилилась «Орися».

Від несподіванки хлопцеві відняло мову.

- Чого ти, Васильку? Ти не радий мене бачити? – голос звучав жалібно, тремтіли губи.

Василь без слів притулився до дівочих грудей і заплакав.

- Ну, чого ти? Чого? Я тут... Я з тобою...

Матінко Божа! Як вона змінилася! Бліда, аж прозора, під очима - синці. І така вже худесенька, і така маленька, в чому тільки дух тримається? Нагадувала хворе пташеня, яке під час бурі випало з гнізда.

- Рідна моя... Кохана... Де ти так довго була? – нарешті спромігся вимовити хлопець. - Я вже думав...

- Так, любий, ти правильно думав. Я повернулася до тебе з тамтого світу. Мене врятували твої молитви.

- Молитви? Я справді молився, благав Бога... Але звідки ти знаєш?

- Я відчувала, «Хмелику». Я відчувала.

Закохані замовкли, заклякли в обіймах. Тільки після того, як господиня принесла їм сніданок, вони розговорились.

- Ой Божечку! Молоко ще гаряче і хліб такий смачний! - защебетала «Орися» весело. - Спасибі вам, сестронько! Щоб Діва Марія і вам, і вашим діточкам дарувала щастячко та здоров'ячко!

- Еге! Нема ні того, ні іншого, - зітхнула молодиця. – Одна біда йде, другу за собою веде. Чи дочекаємось світла у вікні?

- Дочекаємось! Обов'язково дочекаємось! Всі біди минуться. Здобудемо вільну Україну, тоді й заживемо. Бог добрий, козак не без долі!

- Ох, якби ж то вашими устами та мед пити, - знову зітхнула господиня.

- А чи спокійно на хуторі? Чи нема облав? – запитав Василь.

- Ніби тихо. Люди кажуть, що якогось високопоставленого чекіста вбили, то вони всі в районі на похоронах. Сидіть собі... Якщо якась тривога, то скажу.

Господиня пішла, а «Хміль» з «Орисею» зарились глибше в солому і розпочали розмову.

- Розказуй, «Орисю»! Ти, напевно, побувала в кігтях енкаведешників?

- Та ні. Бог милував. Усе почалося, здавалося б, із дурниці. З чобіт...

- З чобіт? З яких чобіт?

- З моїх хромових чобіт, які я так любила й берегла. Повела я одного командира зв'язком на Рівненщину. А там у лісах - багнища, мочарі... Розкисли мої чоботи. Виліз із підошви цвях, почав у п'яту колоти. Спочатку терпіла, а потім уже й терпець увірвався. Шкутильгаю на пальцях, боюся на п'яту наступити. Роззулась я, хотіла того гвіздочка витягти. Ага! Якраз! Сидить, як холера, і коле, і коле! Підмостила я шматочок кори - муляє! Постелила сухої травички, а цвях ще дужче встромився в мою нещасну п’яту. Господи! По мені вже піт тече, в очах темніє... Побачив це мій супутник, порадив зовсім зняти чобіт. Прив'язав ликом ганчірку до моєї ноги, а вона вся в крові. Ну, прошкандибала я десь із кілометр боса. Так, Васильку, боса, бо лико незабаром протерлось, а ганчірка залишилася в болоті. Біда бідою... Дочалапали ми до якогось поліського села, зайшли в хату. Господиня нагріла води. Я попарила ноги. Ніби полегшало. А під ранок почало сіпати. Сіпає і сіпає, спасу нема! Нога почервоніла, розпухла. «Ой лишенько! Дохтура треба!» - сплеснула долонями господиня...