Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Ще раз кажу: замовкни! Я купила волю дорогою ціною. Мене повезли в Київ. Зі мною мав розмову сам Тимофій Строкач. Дав завдання здати всіх командирів та провідників на Волині. Я погодилась. Повернулась назад і все щиро розповіла нашим хлопцям. Мені довго не вірили. Мною зайнялася Служба безпеки. Для перевірки дали зустрічне завдання: знову поїхати в Київ і доправити сюди одного злісного провокатора, який загубив чимало повстанських старшин.

- Хто він? Назви прізвище.

- Для чого тобі знати, це таємниця. Скажу тільки, що він росіянин, який добре володів українською мовою. Довгий час наше командування не могло вирахувати, хто здає криївки, передає в НКВД важливі документи. Коли його нарешті розкрили, він чкурнув у Київ. І ось такого запеклого вовкулаку я змогла виманити з лігва, привезти на Волинь, де з ним наші хлопці розправились по заслугах. Після цього мені знову стали довіряти.

- І ти стала дружиною провідника «Ата»? Так, «Оксано»?

- О! Ти знову за своє! Що «Ат»? Усі знають, що це за людина. У нас з ним велике кохання. Ми познайомились з ним ще тоді, коли він був простим референтом з технічних справ, організовував підпільні друкарні й циклостилі. А я писала... Я писала, писала, а він друкував. Так і здружились. Він тихий, врівноважений, інтелігентний. Я відразу зрозуміла, що це - моя доля. Повстанське кохання тривожне. «Ата» призначили окружним провідником. Він попросив у Головного Проводу дозволу на наше одруження. Ми звінчались...

В останніх словах «Оксани» вже бриніли сльози. Її слова були такі болючі й переконливі, що не вірити в їх правдивість було неможливо.

- А брат мій... Іван... Як він загинув? У бою? - перервав її розповідь хлопець.

Жінка здригнулась, ніби прокинулась від сну.

- Ні, не в бою, друже «Хмелю», не в бою. Йому передали з ремонту радіоприймач, в який вмонтували вибуховий пристрій. Він увімкнув... Рана була смертельною. Розірвані груди, пошматоване обличчя... Вони у мертвого відрубали пальці, щоб ідентифікувати особу. В їхніх архівах уже були Іванові відбитки. Ще за перших совєтів його затримували. Пам'ятаєш?

- А тіло ж де? Де його тіло?

- Невідомо. Хто знає, куди вони дівають трупи повстанців. Закопують у ярах, кидають в підвали, замуровують у бетон...

- Може, він був ще живий? Може, вони його катували? - слова Василя звучали як стогін відчаю.

- Гадаю, що ні. І записки він не писав. Вони самі...

Все ж Василь тоді з недовірою сприйняв слова «Оксани». А восени 1949 року йому довелося зустрітися з «Атом», і він розповів про героїчну смерть своєї дружини.

- Шестеро повстанців, серед яких була й моя «Оксана», зупинилися на постій у лісі. Їх оточила група червоних оперативників. «Оксана» якраз була хвора на грип, мала високу температуру. Отже, четверо хлопців прорвалися з облоги, а «Оксана» зі своїм охоронцем не змогли... Кільце замикалось. Кадебісти намагалися взяти їх живими. В перестрілці охоронця важко поранили. «Оксана» взяла з його рук автомат і відстрілювалась до останнього набою. Ще встигла вбити оперативника, який наближався до неї. А в кінці... Що там казати? Обоє пострілялись. Їхні тіла виставили в Рівному для спізнання. Хтось із високопоставлених кадебешників упізнав Людмилу Фою, колишню комсомолку, а потім повстанську письменницю, дружину провідника «Ата», котра дала розписку про співпрацю з чекістами, а насправді була вірною національно-визвольній ідеї.

Василь знав ще одну таку дівчину - Ніну Вікторівну Голоднюк,* учительку з Вінниччини. Вона також була комсомолкою. Після закінчення вчительських курсів її направили на Волинь у Заборольську школу, змусили підписати угоду про співпрацю з органами КДБ. Однієї ночі в хату, де заквартирувала молода вчителька, навідався «Остап» зі своїми бойовиками.

- Не бійтеся нас, панночко. Ми - бандерівці, проте нікому не чинимо зла, лиш просимо, щоб учителі не змушували українських дітей вступати в жовтенята, піонери, в комсомол. Вчіть діточок читати й писати, прищеплюйте любов до українсьтої історії, літератури й культури. А те, що тут побачите й почуєте, ні за яких обставин не повинні знати енкаведисти. Провокаторів і донощиків ми знищуємо.

Події розгорнулися так, що через деякий час молода заборольська вчителька пішла в підпілля, таємно звінчалася з «Остапом» у Баївській церкві і загинула в лісі разом із своїм коханим 11 травня 1949 року.

Провідник «Ат»... Він палко любив свою дружину. Відколи вона загинула, він змарнів, постарів, став мовчазним і суворим. Люто мстив ворогам за смерть «Оксани». Доля присудила йому загинути подібно до того, як загинув сотник Іван Хмелюк. Це сталося на свято Покрови. Повстанці святкували сьомі роковини УПА. Напередодні «Атові» приснилось, ніби він іде дорогою. І нараз перед ним розкрилась глибока яма. До нього підійшов якийсь незнайомий чоловік і штовхнув його в оту яму. «Ат» розповів про сон своїм друзям, які разом з ним рейдували в напрямку Цуманського лісу. Вже поза північ група повстанців прибула в ліс. Було холодно, і вони розклали вогнище з сухого коріння. Воно давало мало полумя, зате утворилося багато жару Щоб надовше затримати тепло, хлопці розвісили на кущах плащ-палатки, постелили куфайки, розляглися навкруги, аби погрітися і трохи подрімати. Довго поспати не вдалось. Прийшли зв'язківці «Дмитро» і «Чорний». Вони принесли пакети з поштою та літературою. «Ат» взяв пакет у руки... І тут сталося жахливе: