Тетяна Байда - Хрещені вогнем

В розмові та поведінці цей чоловік вражав ерудицією, високим рівнем культури. З його розважливою думкою рахувалися командири й провідники. Згодом він став районовим провідником, і його кандидатуру провід ПЗУЗ висунув у члени УГВР.

Тієї зими «Пріся» хворіла на запалення нирок. Вона так мучилась, що хлопці називали її «символом терпіння». Їй лікар приписав спеціальну дієту, а це було неймовірно складно в умовах проживання у сирому бункері. Хворі нирки потребували тепла, а дівчина не раз перебиралася через річку Стир, ночувала в лісі під час сльоти й завірюхи. Їжу «Пріся» споживала маленькими порціями, потім усе вертала. Знесилена, зболена, бліда лягала в ліжко, прикладаючи грілку до попереку. Коли напади болю минали, дівчина усміхалась і просила хлопців:

- Прошу вибачення за нечемну поведінку. Мусите терпіти мене... Простіть, друзі...

- До чого ця мова. Ми тебе злегалізуємо. Поселимо десь на півдні України, де жаркий клімат, дамо паспорт на Сінченко Ганну Петрівну. Тобі необхідно лікуватись, «Прісю».

- Ні-ні! Я хочу бути з вами до кінця! Обіцяю, що не нарікатиму на болі. Я терпітиму!

І вона терпіла. «Тарас» страждав разом з нею. Коли бачив її муки, не міг стримувати сліз. Знаючи, що навкруги засідки, він у дощ чи заметіль поспішав у село, щоб принести хворій пляшку молока чи склянку меду.

- Їж, «Прісю», їж! Набирайся сили. Незабаром весна... В нас багато роботи. Я ж без тебе, мов без рук. Ти знаєш усі стежки, всі дороги. Кожне дерево, кожен кущик у лісі тобі знайомі. І повстанці тобі всі знайомі. Ти найкраща зв'язкова, найграмотніша друкарка в нашому районі!

«Пріся» клала праву долоню на ліву грудь, де билося її мужнє серце.

- Дуже приємна це чути. Нехай Господь благословить тебе, «Тарасе», за доброту й милосердя. Славний ти…

Потім сідала за друкарську машинку і вистукувала тексти листівок, складені Василем. А він стояв за її спиною і ледве стримувався, щоб не обійняти дівчину, не поцілувати нахилену голівку і її маленькі спритні руки.

«Не можна такого робити! - в думках зупиняв свій порив. - У моєму серці має жити тільки одна дівчина - «Орися». Ця воскова лялька, ця свята мучениця по праву має належати «Тарасові». Нечистий спокушає мене на гріх...»

Василь зізнався в своїх помислах Савці.

- Не дивина, - відповів свідок Єгови. – Ти молодий, і душа, і тіло бажають кохати. Господь простить.

«Пріся» належала лише Господу Богу й Україні. Прийшла весна, і вона померла.

---------------------------------

Імена героїв і події, які тут висвітлені, не вигадані. Це підтвердила Марія Савчин у своїх спогадах «Тисячі доріг», Літопис УПА, том 28.

***

ПОХОРОННИЙ ДЗВІН

Приснилось чи примарилось? Здається Василеві, що й не спав, а лежав з розплющеними очима...

…Новий рік завітав у криївку брехливою похвальбою про економічні досягнення у році минулому, запевненнями виконати й перевиконати п'ятирічний план «на благо коммунистической партии и советского государства». Це патякання час від часу переривалось маршовими пісеньками про «батька» Сталіна, які лунали з шестилампового радіоприймача.

- Увага, хлопці! Минулий рік був для нас важким, - звернувся «Хміль» до побратимів. - Ми зазнали великих втрат як серед командного складу, так і рядових членів підпілля. Не забути нам жорстоких переслідувань та арештів мирного населення, вивозів в Сибір... Одначе ми боролись, як могли. Тільки в нашому районі знищили приблизно три десятки енкаведистів і стукачів. А наша література... Хворі, виснажені повстанці розповсюджували її в школах, на підприємствах, у торбах несли на схід і захід. Вели розмови з населенням... Посіяні нами зерна правди мусять зійти і визріти. Вірмо в це, дорогі мої друзі. Червоні окупанти запустили великий маховик репресій. Згадайте їхню підступність, застосування різноманітного знаряддя убивств: вибухові пристрої в радіоприймачах, у пакетах з поштою, отруту в харчових продуктах і воді... Знають зміюки, що українські повстанці люблять читати. Нюхають навіть книжки в бібліотеках, чи не пахнуть вони землею і сирістю. Не так давно один знайомий хлопчина відніс у ремонт мого годинника. І що з цього вийшло? «Хто дав тобі цю штукенцію? - запитав годинникар у хлопчини. - Ха-ха! Закордонна марка! Таких годинників радянські люди не носять. Це бандерівський годинник, факт! Від нього бункером тхне!» Понюхав його і навіть лизнув, сучий син! Кмітливий хлопчина вирвав годинника з рук майстра і дав дьору. Тільки його й бачили! А могло статися лихо...