Тетяна Байда - Хрещені вогнем

***

ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА

Минали дні й ночі в неволі. Тіло втрачало міць та силу, а пам’ять залишалася світлою, відтворюючи навіть те, що давно забулось…

...Пригадалося, як група повстанців поверталася з далекої дороги на базу постою. Голодні і втомлені, зайшли вони пізно ввечері в сільську хату, що стояла поблизу березового гайочка.

- Попросимо їсти… Цілісінький день у роті макової зернини не було. Охляв я, хлопці, - вголос розмірковував Василь Хмелюк. - А тут ще й, мов на гріх, чобіт п’яту натер. Перевзутись треба, просушити онучі.

Колиі ж переступили хатній поріг, в очі кинулась вбога обстановка. «Отакої! Суцільна невезуха! Доведеться хіба що водички напитись», - подумали хлопці.

Біля припічка стояла бабуся і рогачем витягувала з печі баняк з окропом. Побачивши незнайомців зі зброєю в руках, дуже перелякалась.

- Хто ви? Ідіть собі! Йдіть звідки прийшли! Я стара, хвора, бідна жінка. Я... Я нічого не знаю...

- Не бійтесь нас, матінко. Ми не звірі. Ми - Українські повстанці. Нікому даремно зла не чинимо, тим більше вам. У нас також є матері, яких ми любимо й шануємо. 3айшли до вас, бо дуже зголодніли. Може, у вас знайдеться трохи хліба й молока?

Голос у Василя лагідний. Він навіть обійняв стареньку за плечі, з доброю усмішкою заглянув їй в очі. Одначе вона ще дужче злякалась. Тремтіла всім тілом, а руками хапалась за серце.

- Нічого не маю! Нічого не знаю! Ідіть собі! Ідіть, куди йшли!

Раптом двері, що вели в кімнату, відчинились, поріг переступив якийсь худорлявий чоловік. Жінка кинулась до нього, припала до грудей.

- Не треба, синочку! Не треба! - белькотіла безтямно. - Ти ж хворий... Лежи собі... Лежи... Тобі не можна!

- Та ні, мамо. Почуваюся краще. Хочу з ними поговорити. Це ж наші хлопці. Наші... А ви рядном завісьте вікно, кілком підіпріть двері в сінях і несіть на стіл усе, що в нас є.

- Ні, синуню! Ні! Ти хворий... Я хвора... Ми бідні...

Здалося хлопцям, що жінка зараз зомліє. Син посадив її на лаву, напоїв водою. Сам занавісив вікно, зачинив двері. За кілька хвилин повстанці вже сьорбали грибну юшку, жували квашену капусту з хлібом.

- Хочу перед вами висповідатись, - почав господар, який назвав себе Дмитром. - Розкажу всю правду, як перед попом у церкві, а ви вже рішайте, що зі мною робити.

- Не треба, Митю! Мовчи! - заплакала мати, а син на її благання тільки махнув рукою.

- У сорок першому році, як тільки почалась війна, мобілізували мене совєти на фронт. З дому листів не отримував, не мав поняття, що тут робиться. Трохи не дійшов з боями до Берліна. Був нагороджений медаллю «За отвагу» та орденом «Красной Звезды». Люди зустрічали нас із хлібом-сіллю, квітами. Випнувши груди, я гонорово задирав голову і думав: «Я герой! Я визволитель Європи!» Правда, в партію вступати не поспішав... Навесні сорок четвертого року викликали мене в оперативну частину дивізії до політрука. «Ти родом із Західної України?» - питає він. - «Так, з Волині», - відповідаю. - «Що будеш робити на гражданці?» - «Не знаю. Ще не думав. Мабуть, поїду до матері. Вона залишилася сама в хаті». - «Ми тобі пропонуємо йти на службу в органи НКВД. Спочатку рядовим, а коли пройдеш перевірку, то пошлемо в сержантську школу. В перспективі й офіцером можеш стати. Добра зарплата, військова форма, пайок. Усі дівчата будуть твої...» Така пропозиція мені сподобалась. Я уже уявляв себе офіцером з кількома зірочками на погонах... «А що я там робитиму, в тому енкаведе?»- запитав я несміло. - «Ти що, з дуба впав? Не знаєш, що будем робити? Бандерівців бити, от що! Називають вони себе УПА... А насправді це банда сокирників, оскаженілих ворогів радянської влади!» І як почав він мене зомбувати, як почав! Газети з брудними наклепами підсовував, фільми жахів показував... Одне слово, повірив я... Повірив.

Він стукнув себе кулаком у груди й замовк.

- Навіщо ти, Митю? Навіщо? - плакала мати. - Тебе за язик не тягнуть. Вони уб'ють тебе, сину! Тому й прийшли!

- Ну й нехай... Я заслужив, мамо. Пішов проти власного народу.

- Розкажи, що було далі, - просили повстанці.

- А що далі? Далі я брав участь у каральних акціях. Вивозив земляків у Сибір... Під час облав трощив усе підряд, руйнував селянські господарства. Одного разу затримав жінку, яка несла до лісу повний кошик харчів. Я відразу кумекнув, куди вона поспішає. Однак при допиті жінка відмовчувалась або говорила щось незрозуміле. Енкаведисти почали її бити. Били прикладами по голові, вибили передні зуби... Вона не злякалась. Навпаки, стала агресивною, злою. «Так, я ішла до лісу, несла повстанцям їсти! - кричала жінка, а кров цюркотіла по її обличчю. - Ви не бийте мене, бо це вам так не минеться. Мої сини - офіцери УПА. Вони відомстять за мене!»