Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Що будемо робити? - хором загули повстанці. - Тікати? Але куди?

«Хміль» вирішив узяти ініціативу в свої руки.

- Підемо з ними на переговори. Прикинемось втікачами з німецького полону. Хто з нас знає російську або польську мову?

Зголосилось четверо.

- Гаразд. Ви будете вести з «ванюшками» переговори, а всі інші мовчатимуть.

Він ще не встиг договорити, як із-за пагорба вискочило п'ять возів. На кожному возі сиділо п’ять – сім большевицьких партизанів. Вони були добре озброєні. «Хміль» зіскочив з воза і дав знак рукою всім зупинитися. Червоні партизани також зіскочили з возів і зайняли бойові позиції.

- Не стріляйте! - гукнув Василь.

До Василя підійшов кремезний бородань, обвішаний гранатами, як новорічна ялинка іграшками.

- Ну что, лесные братья, не будем кровь проливать?

Повстанці мовчали.

- Чего молчите? Здравствуйте, товарищи! – бородань простягнув Василеві руку для привітання. Хлопець на мить розгубився, поспіхом потиснув протягнуту руку.

- Кто вы? Откуда йдете? Сколько вас? - посипались запитання.

Василь не встиг нічого сказати, як звідусіль посунули червоні партизани. Їх було багато, приблизно двісті чоловік. Вони оточили українських повстанців з усіх боків. До кулеметної «тачанки» під'їхало два вершники. Молодий брюнет, який представився політкомісаром, і чоловік середнього віку - «командир отряда имени Чапаева». Вони вчинили справжній допит. Хлопці намагалися відбрехатись, та виявилося, що «чапаєвці» добре інформовані. Діватися було нікуди.

- Приказываю следовать за нами в расположение штаба. Там сложите оружие! - крикливим тенорком вигукнув чорнявий. Він почав «співати» заучену пісеньку про Леніна й Сталіна, про світовий пролетаріат, про керуючу роль комуністичної партії і навіть про подвиги югославського командира Тіто.

- Вот мы проверим вас на лояльность к большевицким идеалам и тот, кто хорошо сдаст экзамен, пойдет с нами бить «фрицев». Остальные - в расход.

Василь помітив, що якийсь босий, обідраний кацапчук ласими очима примірявся до його хромових чобіт, навіть прицмокував язиком.

Переговори тягнулися більше п'яти годин. Накінець зійшлися на тому, що українські повстанці таки поїдуть в їхній штаб. Рушили в дорогу. Спочатку червоні напасники оточили українських повстанців тісним дозором конвойних. Для певності вороги посадили «Хмеля» й «Кригу» на свої фіри. Проте рядові стрільці не дрімали. Вони почали пригощати своїх конвойних медичним спиртом, який перебував у каністрах на одному з повстанських возів. В міру того, як порожніли каністри, увага большевицького конвою послаблювалась. Три задні фіри відірвалися від загальної валки і щезли в лісі. Вони повезли конфісковані каністри зі спиртом. І тут кмітливий «Крига» звернувся до своїх п'яненьких конвойних:

- Разрешите напоить коней у ручья. Они сутки не ели и не пили. Совсем выдохлись, бедняги.

Водопій затягнувся надовго.

- Нам би затягнути час до вечірніх сутінків, - шепнув «Крига».

Василь зрозумів натяк з півслова, проте завагався: «Їх двісті, а нас двадцять. Загинемо всі...» Становище справді невтішне, але страшно не було. Перед очима стояло обличчя мертвого брата.

- Ану, ребята, поторопитесь! Быстрей! Быстрей! - сердився червоний командир.

«Ванюшки» кинулися виконувати наказ. Вони надіялись, що наздоженуть каністри зі спиртом. Тим часом насувався вечір.

- Увага, хлопці! Будьте напоготові! - шепнув «Крига».

Двадцять пар очей невідривно стежили за діями червоних партизанів. Вони вишукували підходяще місце для смертельного танцю...

«Крига» озирнувся, і хлопці зрозуміли його намір. В цю ж мить заговорив повстанський кулемет і скосив кількох конвойних, що їхали на одному возі з «Кригою». «Хміль» вихопив пістоля і поклав на землю двох своїх вартових. Окрім кулеметного клекоту, нічого не було чути. Повстанські коні звернули з дороги і помчали в лісову гущавину. П'ять кілометрів фіри пролетіли з такою швидкістю, що на чолах у втікачів виступила сіль, а на конях - мило. Небезпечним залишався вихід з лісу. Була ймовірність наскочити на ворожі засідки. Одначе тільки на далекій відстані замаячіло кілька вершників. Пустивши в небо дві ракети, вони завернули в ліс.

- Здається, прорвалися. Слава Тобі, Господи!

До «Хмеля» підійшов «Крига».

- Знаєш, друже, це мій другий бій з червоними партизанами, і обидва рази ми перемогли, - сказав він, сяючи в темряві усміхненими очима. - Тиждень тому німці палили села Костопільщини, вбивали людей. Селяни кидали домівки, хапали домашній скарб, ховалися в лісах. Ковпаківці, користуючись нагодою, оточили беззбройних людей, пограбували худобу і майно. Одинадцятьох селян ні за що ні про що убили. Поблизу стояв загін УПА. Нас було втричі менше, ніж нападників. Одначе ми вирішили піти в атаку. Хлопці билися з такою відвагою, що червоні партизани накивали п’ятами, залишивши тридцять вісім чоловік убитими. Гнали ми їх десять кілометрів поспіль, завдаючи важких втрат.