Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Скажи, «Хмелику», чому українські пісні такі сумні?

- Бо пісня - то доля народу, а доля наша сумна. Триста літ Україна в неволі. Але ми здобудемо... Обов'язково здобудемо і волю, і кращу долю. Тоді й пісні стануть веселими.

Василь пригорнув «Орисю» до себе й тихенько заспівав:

Послухай, кохана дівчино,

Що я у цій пісні скажу,

Давно у зажуренім серці

Я тугу велику ношу.

Як нас Україна покличе,

З тобою підем на війну,

Ми сядем обоє на коней,

Тебе не покину одну.

Ти будеш набої підносить,

Щоб легше нам ворога бить,

Ворожая куля як скосить,

Ти мусиш мене замінить...

Господи, хто ж то склав таку пісню? Справді, то не пісня, а сумна доля двох молодих закоханих сердець.

---------------------------------

Колківська Республіка проіснувала в німецькому тилу вісім місяців (березень-жовтень 1943р.). Це історичний факт.

***

ДНІ ВЕЛИКОЇ ТЕМРЯВИ

І настало пекло. Навіть у камері смертників легше дихаєься, ніж у Колках в ті жовтневі дні сорок третього року. Такого жахіття, напевно, не бачили фронтовики навіть на передовій лінії вогню. Погасло сонце на небі, затремтіла й розколотсь навпіл земля, палали будинки, гинули люди. Проти Колківської Республіки гітлерівці задіяли каральні загони і регулярні війська з гарматами, літаками, танками. Українські повстанці потрапили в смертельний котел.

А все почалося з того,- що командуваня УПА вирішило відправити в рейд на схід України загони «Шаули» й «Верещаки». Згодом на північ зі своїм куренем відійшов «Дубовий», а на південь - «Еней». На вільній від німецьких окупантів території Колок залишився зі своїми стрільцями курінний «Олег». Вся відповідальність за оборону республіки лягла на плечі сотників Івана Каразія, Віталія Малевича, Миколи Мордика. Гадалося, що німецькій окупаційній владі зараз не до партизанів, позаяк рейх поніс величезні втрати на всіх фронтах.

У лави оборонців вільної республіки поруч з повстанцями стали і мирні жителі. В Колках на той час функціонувала молодіжна організація «Юнак». У ній, окрім хлопців, було багато дівчат. «Юнаки» брали в руки зброю, вчилися стріляти, поспіхом приймали присягу на вірність Україні й займали оборонні позиції. Місцевий священик Іван Соколовський забрався на дзвіницю церкви і бив на сполох . Потім допомагав носити набої, перев'язував поранених, рятував дітей та немічних людей з охоплених вогнем хат. Після тих боїв у Колках неушкодженими залишилося чотири будинки. Минули роки. І ті, хто вижив, підрахували кількість загиблих. Казали, що лише в Колках загинуло шістсот повстанців і п’ятсот мирних жителів. Якщо ж рахувати жертви й по селах, то в ті дні великої темряви загинуло близько двох тисяч осіб. Німці великою кров'ю здобули Колки, але на знищеній дотла землі залишатись не захотіли, і до приходу радянських військ територія Колківської Республіки залишалась нічийною землею.

Три брати Хмелюки пережили цей жах. Та ні, не три, а тільки два. Як тільки бабахнули німецькі гармати, а на голови посипались перші бомби, Петро відшукав Василя на околиці Колок.

- Не розлучаймося, брате. Будемо битися разом, - сказав Петро, - Чує моє серце, що звідси нам живими не вийти.

На його обличчі застигли тривога і відчай. На плечі він тримав ручний кулемет з торбою набоїв, за поясом - три гранати й наган.

- Це для себе... На крайній випадок, - прошепотів хлопець, мацаючи кобуру.

У Василя ж був автомат ППШ, якого Повстанці називали «фінкою», а чекісти «папашою». Брати залягли у заздалегідь викопаних шанцях. Потрібно чесно зізнатись, що серед гуркоту бою ніяких команд і наказів чутно не було. Стрільці діяли на власний розсуд. Брати Хмелюки бачили, які чудеса героїзму проявляли хлопці й дівчата, котрі ще вчора сиділи з ними за шкільною партою. Провідник «Моряк» на їхніх очах збив німецького літака, який на бриючому польоті щедро поливав їхні голови кулеметним вогнем. Підбитий літак почав стрімко втрачати висоту, тягнучи за собою шлейф густого чорного диму. Два німецькі льотчики встигли катапультуватись. Вони спускалися на українську землю з допомогою парашутів, але влучні постріли «Моряка» ще в повітрі обірвали ворогам життя.

На жаль, знайшлися й такі, що вже на початку бою покинули оборонні позиції, намагаючись врятувати свою шкуру. Одні ховалися в льохи, інші чимдуж гналися на конях до лісу.

- Соромно й огидно дивитися на тих боягузів. Ганьба! Забули присягу, кляті зрадники! Тікайте, тікайте, сучі сини! Ми й без вас захистимо свою волю. «Фріцам» нас не здолати! – сердився Петро.