Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Куди ж я дінусь? Відмахали ви п'ять кілометрів пішки, перебралися через річку, як-не-як - рідня. Рідко таке буває, щоб зустрілися тут три брати...

Іван лежав у великій кімнаті, де пахло закривавленими бинтами, йодом, лізолом і ще чимось специфічним для військових шпиталів. Худющий, блідий, наче з хреста знятий. Очі заплющені, мабуть, спить.

- Іване! - тихенько покликав брата Петро.

Поранений здригнувся, розплющив очі. І враз вони спалахнули такою радістю, ніби побачили мить сотворення світу.

- Боженьку! Боже ласкавий! Василю, Петре! Мої дорогі братчики! А ще дехто каже, що не потрібно вірити в сни. Снилося мені цієї ночі, начебто мене дуже мучить спрага. Хочу пити - і край! Невідомо, чия рука вказала мені на стілець, де стояли два кубки, наповнені водою. Вода чиста, свіжа, холодна, ніби з нашої криниці. Не кубки то були, а ви... Та ж сідайте! Принесіть з коридору лавчину і сідайте! Будемо говорити!

Брати поцілувались, посідали, і потекла нескінченна розмова. Кожен з них розповідав про себе, про ті пригоди, які спіткали їх за останні місяці в українській партизанці.

- Було нас у чоті «Берези» сорок чотири стрільці за списком. Чули про такого?

- Та щось чули... Розказували люди про кривавий бій між бандерівцями й німцями в Новозагорівському монастирі, що відбувся з дев'ятого по одинадцяте вересня цього року. Говорять, що чотар «Береза» був вельми відважним і кмітливим чоловіком. Загинув геройською смертю... Жаль, дуже жаль...

- Усіх жаль... Усіх, - зітхнув Петро. - Звідки той «Береза» був родом?

- Не знаю. Вірогідно, що з Волині, а звідки саме... Ми й справжнього імені його не знали, подейкували, що це Андрій Марценюк... Хлопці його любили й поважали.

Іван замовк, попросив у санітарочки води, напився, перевів дух і продовжував:

- Хлопці в чоті досвідчені, обстріляні, але гарячі. Всі пройшли військовий вишкіл, побували в боях. Ну й розквартирувалися ми на високому пагорбі в Новозагорівському монастирі. Застали ми там одного монаха, всі інші порозбігались. Спочатку було спокійно, жили в келіях. Вода була, харчі приносили місцеві жителі. Але ж, видко, що був серед них запроданець, який доніс німцям про місце нашого перебування. Оточили нас... Почався бій... Першого дня ми мали достатньо набоїв і гранат. Три кулемети поливали «гансиків» свинцем. З пагорба нам добре було видно, як метушилися переполохані німаки, як виносили з поля бою вбитих і поранених. А в нашій чоті- жодних втрат. От і потрібно було нам першої ж таки ночі ризикнути і прорватися через кільце оточення. Чотовий вирішив залишитися... Дуже вигідна, бачте, позиція... Ну, а наступного дня посунули звідусіль «фріцики», як чорна хмара. І кулемети, і міномети, і танки, і літаки... Казали, що було задіяно дві тисячі регулярного німецького війська. Боже Ти мій! З монастиря зробили решето. Це було дев'ятого вересня. Чотирнадцять стрільців упали мертвими того дня, решта майже всі були поранені. Нас обсипають кулями, осколками, а ми не звертаємо уваги. Перестали боятися... А навкруги вибухи, кров, смерть! П'ять ворожих літаків з чорними хрестами на крилах скидали бомби на купку людей, у яких закінчились харчі і залишилося мало набоїв. Цього ж таки вечора ми поховали чотаря «Березу», почали радитись, що робити далі. Говорили різне... Вирішили прориватися в південному напрямку, звідти ніби пострілів чутно не було. Все ж тієї ночі ми не змогли здійснити задуманого. Наступила третя доба бою. Ми майже не стріляли, берегли патрони. Німці також невідомо з яких причин стріляли мляво, ніби стомились. Якби ж вони того дня відважились піти в наступ, то нам усім була б клямка. За три доби бою я зблизився з Григорієм Яремчуком. Родом він із села Цегів, що на Горохівщині. Бачу, що хлопець сміливий, розумний. «Що будемо робити, Грицю?» - питаю. - «Діждемось ночі і обов'язково спробуємо прорватись. Або пан, або пропав. Що вже буде, те й буде», - каже Гриць. Але ж, хлопці, дайте мені води напитися, бо півгодини говорю, аж у горлі пересохло.

Брати напоїли Івана водичкою, і він продовжив далі:

- Прорвалися ми... Не питайте як, але прорвалися. П'ятнадцять чоловік вивів Грицько з оточення, а двадцять дев'ять навічно залишилося лежати на Полі Слави.

- Коли ж тебе поранили, Іване? - запитують брати.

- Коли поранили, питаєте? На другий день бою. Шарахнуло бомбовим осколком. Рана глибока, багато крові витекло, проте я не відчував ні болю, ні слабкості, певно, що з нервів, з гарячки... Одинадцятого вересня ми вийшли з оточення. Хоч вересень - осінній місяць, а дні стояли спекотні. Добралися ми під ранок до якогось села, і там я, зовсім знесилений, зомлів. Далі везли мене добрі люди возом, потім по річці Стир - човном...