Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Це відбулося 30 жовтня 1942 року.**

---------------------------------

* Грипси - зашифровані повідомлення, накази.

** Такий бій справді відбувся. Звіт сотника «Хоми» знайдено в архівах УПА .

***

ЧЕРВОНА КРАЙКА

Привиди минулого доганяли один одного. Вони ніби розігрували знайому драму, і в тій примарній містерії безпосереднім учасником був він, Василь Хмелюк, засуджений військовим трибуналом до розстрілу за «Ізмєну родіни».

..І пригадалося, як його, молодого чотаря «Хмеля», перевели в сотню «Залізняка», яка дислокувалася поблизу села Радовичі Турійського району. Сотня «Грома» відбула в урочище Прощаниця Іваничівського району. Там, у Завидівському лісі вони й отаборились. Місцеві жителі вважали те місце проклятим і обходили десятою дорогою. Інші називали його святим. Річ у тім, що тут ще в часи Богдана Хмельницького загинуло триста козаків. Про трагічну подію пошепки розповідали старі люди своїм дітям та онукам:

- Запам’ятайте, діточки, той клаптик рідної землі, рясно политий козацькою кров'ю. Колись, дуже давно, ще за батька Хмеля поляки там порубали шаблями триста українських лицарів, котрі боролися за волю України. І як їх убили? Підступно, по-зрадницьки. Подякували страшною дякою за те, що козаки відбили їх від татар, звільнили від бусурманського полону. Якраз у нашому лісі поблизу теперішнього села Завидова козаки з поляками браталися, пили мед-горілочку, співали пісень. Уночі козаки поснули. Втомилися в бою небораки... А мазурики взяли й порубали їх шаблями, подзюгали ножами. І треба ж такому статися, щоб цієї весни на тому ж самому місці відбувся жорстокий бій між українськими партизанами та німецькими окупантами. Біля великої козацької могили в урочищі виросло ще дві, де вічним сном спочивають дев'яносто сім наших хлопців.

- Та не дев'яносто сім, а вісімдесят сім. Навіщо казати неправду? - зашамкотіла беззубим ротом якась бабуся.

- Ой цитьте, бабо! Що ви знаєте? Повстанці казали, що дев'яносто сім. Та як би там не було, цього місця забувати не можна. Прийдуть колись такі часи, і на тих могилах люди поставлять пам'ятники, збудують капличку. Ходитимуть туди старі й малі, щоб засвітити поминальну свічечку, помолитися за спокій душ убієнних земляків наших...

Після того кривавого бою Василеві Хмелюку доручили командувати двадцятьма стрільцями.

- Хто я тепер? Хто? Га? - не раз запитував хлопець сам у себе. - Ні рядовий, ні ройовий, ні чотовий! Для рою трохи нас забагато, а для чоти замало. Виходить, що я - напівчотар. Ха-ха-ха!

Все ж хлопці зверталися до «Хмеля» «друже чотар» І перші дні новоспечений підстаршина задирав носа, копилив губу. Одначе наступні події швиденько збили з нього пиху.

Дві сотні УПА отримали завдання зібратися в лісі поблизу села Радовичі на вишкільну муштру. Несподівано над'їхав загін добре озброєних німців у кількості 470 чоловік. Сотня «Залізняка» негайно вступила з ними в бій. Друга сотня вдарила на ворога з крила. Гітлерівські посіпаки були розбиті. На полі бою залишилося понад 150 трупів. Повстанці здобули 6 скорострілів, багато іншої зброї. В цьому бою особливо відзначився повстанець «Гармаш» влучними пострілами з легкої гармати. В бою, що тривав півдня, напівчота «Хмеля» втратила трьох стрільців убитими і чотирьох пораненими. З чоти залишився рій.

- У першому бою я не боявся, - казав він своїм хлопцям після того, як поховали вбитих побратимів і відвезли в шпиталь поранених. - Сьогодні ж мені було страшно... Правду кажу. Боявся я не за себе, а за вас, друзі. Здавалося мені, що чую кожний посвист ворожої кулі. Навіть озирався, щоб побачити, в кого вона влучить. Поганий з мене командир... От «Залізняк» - справжній герой! Першим кидався на ворога, показуючи гідний приклад підлеглим. Бачили ви, як він вступив у рукопашний бій з десятком «фріців»? Лев, а не чоловік!

- Е-е! Та нашому «Залізняку» й ціни нема! А чи знаєш ти, друже, як він потрапив до повстанців?

- Звідки ж мені знати?

- Тоді слухай... Його прізвища ми не знаємо. Звідкіля прийшов, також не знаємо. Звати його Максим, тому й хлопці охрестили свого сотника «Залізняком», Кажуть, що його рідне село спалили німці разом з польськими прихвостнями. Ніс Максим на руках сина Володю, якого щойно зняв з німецького багнета. Міцно притискав хлопчину до грудей, щоб затулити рану і хоч трохи вгамувати кровотечу. Поруч бігла Максимова дружина.

Вони тікали, а німці стріляли. Вже недалеко ліс... Ворожа куля все ж таки наздогнала нещасну жінку. Стікаючи кров'ю, розкинувши хрестом руки, вона упала. Максим поклав раненого сина на землю, кинувся до дружини. Даремно! Вона була мертва. Знову схопив сина і помчав до лісу. Там його зустріли односельчани. «Людоньки добрі, рятуйте мого Володю! Благаю вас! Дайте хоч рушника, щоб перев'язати рану!» - кидався на всі боки Максим. «А де твоя Катерина?» - запитували жінки. - «Моя Катерина разом з янголами літає біля Божого престолу. В мене є ще син. Це все, що я маю. Врятуйте його, людоньки!» Він поклав хлопчика на траву, припав до нього, але той уже не дихав. Життя дитини витекло через смертельний отвір в правому підребер'ї. «Мабуть, гестапівці пробили йому печінку... - казали люди. - А ви озирніться! Он за вами на зеленій траві простяглася червона крайка крові!» Жінки заголосили, а Максим підняв угору тіло мертвого сина і поклявся стати народним месником. «Буду бити ворогів до останнього подиху грудей, до останнього стукоту серця!» - вигукнув він і гірко заплакав. Того ж таки дня сусіди повідомили, що його батьків карателі кинули живцем у палаючу хату. Мав чоловік поле, господарство, сім'ю... Не зосталося нічого й нікого. З того часу люди не бачили усмішки на обличчі Максима. В бою наш сотник - звір звіром. Скільки він перебив тієї німецької наволочі, що й рахунку нема! На постої ж він - добра, чуйна людина.