Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

І тут до слуху коронного гетьмана долинув громовий крик, що, здавалося, злетів із самих небес.

— Сірко! Сірко! З нами Сірко!

Станіслав Яблоновський, розгубившись, опустив далекозору трубу й озирнувся на свій почет. Ні, він не помилився. Його свита, привставши на стременах, повертала один до одного голови й усе повторювала:

— Сірко? Сірко? Сірко!

І поки коронний гетьман витирав хусткою праве око, а потім оптичне скло, гримнув наступний гарматний залп. Станіслав Яблоновський поспішив прикластися до підзорної труби й побачив, як нові сотні козаків скотилися під копита коней своїх товаришів. Але четвірка, яка несла труну, залишилася жива. Вона так само стрімко мчала на ворога, захищена криком своїх побратимів:

— Сірко?! Сірко! Сірко!

Тепер цей крик, а точніше клич, досяг і турецьких позицій. Коронний гетьман помітив, як почали переглядатися між собою яничари й щось обговорювати. Але грізні окрики їхніх командирів змусили воїнів перезарядити яничарки. Команда, ще команда — і тисячі рушниць спрямували свої стволи на відважних козаків, які стрімко наближалися.

Гримнув залп. Знову сотні козаків та їхніх коней немов потрапили під свинцевий дощ і покотилися по чужій для них землі. І — о диво! — скільки рушниць не стріляло в четвірку відчайдухів, які несли труну, а жодна не змогла вразити ціль. Якась магічна сила відхиляла смертоносний свинець від того, що було приховано чорним шовком.

— Чортівня якась, — розгублено пробурмотів Станіслав Яблоновський.

Але на душі стало веселіше. Коронний гетьман виразно бачив, як оторопіло зупинилися в подиві гармаші, як сколихнулися стрункі ряди яничарів, левандів та арнаутів і як повільно й невпевнено перезаряджали вони свою вогнепальну зброю.

— Не встигнуть… Ні, не встигнуть! — вигукнув коронний гетьман і нараз почув, як зазвучали бойові труби польської кінноти. — Уперед, уперед, усім уперед, на шатро великого візира!

Отримавши наказ, посильні тут-таки помчали в загони Станіслава Яблоновського. Він уже й сам бажав кинутися в бій на чолі своїх славних кіннотників. І лише високе почуття обов’язку змусило його залишитися на командній висоті, щоб правильно оцінити хід бою й дати потрібні накази.

А відчайдушні козаки під крики «Сірко!» і звичне їм «Слава!» вже рубали гарматну обслугу, не звертаючи уваги на безладний вогонь турецької піхоти.

І ось почалося найважливіше. Уперед усією міццю рушила польська кавалерія, а також кінні загони австрійців і німців. Двадцять тисяч воїнів кинулися на ворога. Такої грандіозної атаки кавалерії ще не знала історія!

Коронний гетьман витер хусткою піт з обличчя. Тепер він був певен у тому, що грізний ворог буде розбитий.

А над полем бою все ще лунало до небес ім’я Івана Сірка, великого воїна, який воював і після смерті!

— Мають рацію турки. Він справді Урус-шайтан! — усміхнувся Станіслав Яблоновський. — Ні, не з «золотим турком» був його останній бій…

І, трохи подумавши, коронний гетьман сам для себе додав:

— І цей бій не останній… Не буде в Сірка останнього бою, доки є вороги його землі…

25 грудня 1683 року в Белграді великий візир Кара-Мустафа-паша велів розкласти килим для полуденної молитви. Але Аллах не почув його слів. Четверо ведмедеподібних катів султана стали за його спиною й приготували шовковий шнурок. Великий візир сам підняв рукою бороду, поки кати припасовували до горла знаряддя страти:

— Лише добре покладіть…

Це були останні слова Мерзифонлу Кари-Мустафи-паші, сто десятого великого візира величної Османської імперії.

Поховали великого візира в Адріанополі, де троє його синів установили йому красивий надгробок.

Разом із великим візиром Карою-Мустафою була похована ера завоювань блискучої Османської імперії. Ця імперія й далі залишалася однією з наймогутніших держав у світі, але відтепер султанам доводилося відчайдушно боротися за збереження своїх володінь, які, незважаючи на всі їхні зусилля, постійно скорочувалися. Очевидним стало відставання Туреччини від країн Західної Європи в економічній, військовій, політичній та багатьох інших сферах життя. Зрозуміло, почалося це відставання не в 1683 році, але ніколи раніше не отримувало воно такого виразного підтвердження. Сила західної цивілізації з її національними державами, які стрімко почали розвиватися, перевершила силу більш ранньої цивілізації Сходу.

Розгромлені у Віденській битві турки зазнали величезних втрат: були вбиті шість султанських воєначальників-пашів; на полі бою залишилися лежати 15000 турків і їхніх васалів; переможцям дісталися багаті трофеї, у тому числі величезний табір ворога.