Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

— І все-таки, як би ми не ображалися на Сірка, але сьогодні він був би дуже потрібен. Саме лише його ім’я змушує турків тремтіти, а про татар я взагалі мовчу, — зітхнувши, сказав польний гетьман.

— І я зізнаюся в тому, що з задоволенням подивився б на старого рубаку Сірка, який веде в атаку своїх козаків. Хоч він і щедро насипав солі на рани Речі Посполитої, але й послужив християнству добряче. І в останній день свого життя рубався з ворогом задля слави Господа. Навіть після смерті він страшний бусурманам, як дух Урус-шайтана. Що не кажи, але багато чого в ньому було і від диявола. І все-таки хотів би я побачити останній бій Урус-шайтана з цим «золотим турком». Нехай земля буде пухом його тілу, а дух страшить ворогів Христа, — урочисто мовив Станіслав Яблоновський.

— Вип’ємо за того, хто все своє життя боровся за віру Христову. Життя, варте великих похвал і вічної пам’яті. Нехай його військовий дух буде з нашим військом!

Король випив стоячи й із задоволенням подивився на те, як, стоячи, випили й великі гетьмани.

Ян Собеський із насолодою вдихнув повітря, насичене пороховим духом і розритою землею:

— Який день! — тихо мовив король.

— 11 вересня 1683 року від Різдва Христового, — швидко підказав пан Збишек Стужський, який завжди пильно прислухався до всіх слів свого короля.

Ян Собеський скривився. Постільничий не вловив інтонації його голосу.

— Не про те кажу. Це день, який пам’ятатиме весь християнський світ. Сьогодні могутність турків розвіється, як дим. Європа вже ніколи не тремтітиме перед султаном.

Пан Збишек кивнув і все-таки з сумнівом подивився на поле битви.

Звідси, із гори Росскопф, було виразно видно все, що відбувалося на багато миль. Але найдовше погляд королівського постільничого затримався на схилах гір, що панували над долиною. Там густо, упереміш лежали мертві польські, козацькі та німецькі піхотинці. А безстрашні яничари відважно відбивали черговий натиск.

Втрати могли бути ще жахливішими, якби на допомогу піхоті не поспішив генерал Контський із гарматами. Турки засіли за кам’яними огорожами виноградників і билися хоробро й уміло. Але вони нічого не змогли вдіяти проти ядер, які змітали все на своєму безжальному шляху, а також проти важких бердишів у рукопашних боях із польською піхотою.

Тепер дорога до табору Кари-Мустафи була розчищена. Але це аж ніяк не полегшувало майбутню атаку. Адже попереду турецького війська густо стояли гармати, за ними стрункі ряди яничарів і левендів [225] Левенди — добірні загони боснійської піхоти. , а також арнаути, які ніколи не відступають. На флангах і в тилу здіймався ліс списів найкращої кінноти Османської імперії. Сіпахи — важка турецька кавалерія, здатна витримати удар закутих у броню польських гусарів, а вершники-мамлюки не знали собі рівних у зустрічних ударах.

Якими нечувано хоробрими мають бути ті воїни, які підуть на гармати, шквальний вогонь піхоти й важкі списи досвідчених вершників!

Пан Збишек тяжко зітхнув і крадькома подивився на свого короля.

Ян Собеський сидів на прекрасному арабському скакуні без обладунків, тому що через надмірну повноту не міг вдягнути панцир. На ньому був білий жупан із китайського шовку й темно-блакитний кунтуш, на голові — шапка з пером чаплі, заколота діамантовою шпилькою, у руці він тримав жезл командувача союзними військами. За ним на величезних конях сиділи два прапороносці. Перший тримав прапор із гербом Собеських, другий — спис із соколиним пером, символом верховного головнокомандувача.

Обабіч короля, стримуючи своїх неспокійних коней, стояли великі гетьмани, полковники й ротмістри гусарської та легкої кінноти. Поруч із батьком були й сини — Якуб і Александр Собеські, які командували власними хоругвами.

Король щойно з’їв обід, як він висловився, «змішаний із пилом», і, скориставшись лавкою, яку постійно возив за огрядним Яном Собеським його конюший, піднявся в сідло. Тепер він оглядав поле битви в далекозору трубу, його «точне око» в багатьох битвах.

— Ага! — вигукнув король. — Здається, до нас у гості завітав кримський хан. Дайте команду драгунам, нехай висуваються назустріч його кінноті й зустрінуть її вогнем із рушниць. А також надішліть аркебузників. Цього буде достатньо. Татари люблять вітер в обличчя, але не свинець. Ця атака праворуч не здається мені загрозливою. Гетьмане Яблоновський, що в нас у центрі?

Почувши поклик короля, коронний гетьман наблизив до нього коня. У руках Станіслава Яблоновського також була далекозора труба, його вірна супутниця в безлічі битв: