Уже пізніше, багато зіставивши й багато дізнавшись, я схильний думати, що в смерті Сірка винні козацькі старшини. Колишній писар Биховець і суддя Яків Константинів потім вихвалялися перед московським посланцем Бердяєвим, що вони велику послугу зробили Богу й царю, не дозволивши Сіркові з Кримом домовитися, щоб стати смертельною зброєю султана. Були вони за столом і в останній вечір Сірка, як і місяць до того. Хочеться мені до істини докопатися…
— Чи варто цей мурашник ворушити? — з сумнівом запитав Микола Сенявський. — Помер, то й Бог із ним. Багатьох шляхтичів Сірко порубав, ох, багатьох…
— А це? — показав на шкіряну шкатулку коронний гетьман.
— «Прийшов мій час, — сказав наодинці зі мною Сірко. — Тіло кличе земля, а дух вимагає небо. Багато справ не доробив. І не дороблю… Ось лише… Орхан, цей турок… Золотий турок. Загублять його. Не можна його на нашій землі губити. Тоді він мучеником віри буде у своїх нехристів. Його ім’я стане прапором. Не допусти цього. Нехай їде у свій Стамбул». Може, це він і мав на увазі, коли припинив бій? Я дав клятву старому козакові, який згасав на моїх очах, і дотримав її. Те, що в цій скриньці, і допомогло мені.
— Як же це сталося? — запитав Станіслав Яблоновський.
— Коли перестало битися серце Сірка, я зробив те, чого навчив мене панотець Альманді. На той час у мене не було гіпсу, але був чудовий віск із пасіки. Я швидко зняв із обличчя небіжчика похоронну маску. Не гаючи часу, прикупив гіпсу й на ранок уже мав зліпок. Той, що перед вами. І ще. Тієї ночі я сховав у свою сумку чорний плащ, який подарували Сіркові лицарі Мальти. Плащ був на хутрі й у нього часто в останні роки загортався старенький кошовий. Так що цей плащ був відомий усім. А під час похорону я вкрав коня Сірка. Ось на ньому я і кинувся слідами калмиків, яких очолив старий полковник Хмельницького, що жадав смерті сіляхдара і його супутників. Звісно, сам я б нічого не зміг би вдіяти з умілими воїнами Ургуш-мурзи. Але вчасно почалася гроза. Вона і наштовхнула мене на… Вибачте. На диявольську думку.
Ось так — із білим обличчям Сірка, із довгим чубом і обвислими до пліч вусами, в оберненому навколо тіла чорному плащі, на бойовому добре відомому коні старого кошового, з його улюбленою шаблею в руці — я при світлі блискавки й з’явився на вершині пагорба. А тоді пустив коня на оторопілих калмиків, і ті з жахом кинулися в степ. Їхній страх перед привидом грізного Сірка був просто невимовний. Я довго переслідував їх, а під ранок повернувся до пагорба. «Золотого Османа» і його супутників там уже не було. Пізніше я дізнався, що вони щасливо дісталися до Очакова, а звідти відпливли в Стамбул на кораблях туніських піратів. І останнє. Вибачте, мені час іти.
Коротко додам, що в Каїрі я випадково зустрів Евлію Челебі, який супроводжував сіляхдара в його поході до Хейхату. Він також повірив у примару Сірка. Так само, як і всі супутники Орхана, включаючи і його самого. Я не став переконувати Евлію в тому, що він бачив не привида. Для них Сірко так і залишиться Урус-шайтаном, зловісна тінь якого бродить по безкрайніх степах Причорномор’я. Евлія Челебі розповів мені про те, що закінчує книгу про свою останню подорож і про славний подвиг сіляхдара Орхана.
Звістка про природну смерть Сірка й те, що шабля сіляхдара не завдала покійному жодного поранення, долетіла до Стамбула задовго до повернення сіляхдара. Недоброзичливці непоступливого сіляхдара при дворі султана Мехмеда зробили все, щоб очорнити похід Орхана й принизити його. Султан навіть не прийняв свого Рикаючого Лева й позбавив його милості. Після цього Орхан замкнувся у своєму будинку, не бажаючи нікого бачити й ні про що чути. Весь час він проводить у гаремі поруч із дружиною й хлопчиком, якого народила йому рабиня за рік після його повернення.
За тиждень після нашої бесіди Евлія Челебі помер. Він також потрапив у немилість. Учений осман заборгував багатьом. Тому після його смерті майно Евлії Челебі було розпродано. Рукописи вченого османа не викликали зацікавлення в покупців, бо читались як продовження казок Шахразади. Мені вони дісталися за копійки. На жаль, лише останні записи. І, на щастя, саме записи про його останню подорож. Тому вони ніколи не побачать свого читача. Їхнє місце — в архівах Ватикану. Поєдинок Сірка й «Золотого Османа» повинен бути забутий. Принаймні доти, доки це не стане потрібним святій церкві…
Випивши келих вина за майбутню перемогу задля слави святої церкви й за здоров’я короля, Себастьян шанобливо відкланявся й пішов геть у супроводі пана Збишка Стужського. Відтак запало тривале мовчання. Кожен із великих мужів Речі Посполитої поринув у роздуми, основною ниткою яких все-таки було те, що розповів їм єзуїт. І як не дивно, але вони звернулися думками саме до покійного старого кошового Війська Запорозького.
Читать дальше