Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Великий бейлербей [1] Бейлербей — тур. «бей над беями». Феодальний титул і посада в середньовічній Османській імперії. (Тут і далі прим. авт., якщо не вказано інше.) Румелії Хусейн підставив свої широкі долоні під ліву ногу старшого сина Азіза, щоб той хвацько міг злетіти в сідло гарячого ялдака, дивовижно красивого породистого жеребця з глибин Сходу. А тоді так само допоміг і молодшому — Орхану, який ні одягом, ні конем не поступався старшому братові. Бачили цей величний вчинок аскери і яничари, які височіли за спиною намісника європейських володінь султана, а також чимало слуг, що крадькома з-за стін і парканів спостерігали цю щемку сцену розставання. Усі вони розчулилися й мало не розридалися.

О Аллаху, милостивий і милосердний! Як же гроза кяфірів [2] Кяфір — також у багатьох європейських мовах гявур або ґяур — у мусульман загальна назва послідовників інших релігій («немусульманин», «невірний»). У ортодоксальних мусульман має принизливий відтінок. , непереможний Хусейн, любить своїх старших синів від сонцеликої дружини Фатіми! Він дав синам найкоштовнішу зброю, найкраще вбрання і чудових запальних коней. Та не лише в цьому виявилася незрівнянна батьківська любов. Хусейн, як і стародавні могутні османи, відправляв синів учитися надважливого — вбивати ворогів! І не просто ворогів, а сильних, вправних і спритних.

Бейлербей відправляв своїх дітей туди, де завжди йшла війна, — у моторошні простори Дикого поля, що розкинулося між великими ріками — Бугом і Дніпром. Там блукали шайтани. І ці шайтани називали себе козаками.

Наймилостивіший Аллах дав великому воїнові Хусейну багато синів. Але лише ці двоє народжені від дружини, кров якої від покоління чиста. У її роду і чоловіки, і жінки були османами. Це велика рідкість. Чимало багатих можновладців через дружин уже розчинили свою кров кров’ю підкорених народів. Але Фатіма — найшляхетніша з благородних. Тому і її сини — кращі з кращих і найулюбленіші в Аллаха.

Бейлербей у своїй великій любові до дружини прощався з синами у внутрішньому дворі палацу. Він спиною відчував її погляд крізь густі ґрати другого поверху. Погляд гордої матері, що проводжає синів на святу справу. І в той же час погляд вдячності своєму палко коханому чоловікові, який дозволив побачити цю видатну мить. Принаймні очима вона могла благословити дорогих синів.

Азіз і Орхан зі щасливими усмішками на прекрасних обличчях часто поглядали на віконце другого поверху. Але тільки Азіз, який до нестями любив матір, дозволив собі крадькома вклонитися з коня. Цей уклін усі сприйняли як подяку батькові. І лише Орхан помітив, що очі старшого брата були спрямовані туди, звідки рвалося до синів материнське серце.

У довгій дорозі братів супроводжували найуміліші й найсміливіші воїни, яких боялося навіть саме Дике поле. Це були батько й син із буджацьких татар, які все своє життя провели в набігах на уруські землі й знали кожну п’ядь степу й кожну хитрість ворога. Батька звали Надир, а сина, такого ж мовчазного й похмурого, як батько, — Едегей.

На прощання великий воїн Хусейн суворо велів буджакам:

— Поверніть мені синів сильними й кровожерливими. Вовками. Такими, якими були їхні предки — перші османи.

Утім, великі знавці степу не поспішали вести синів намісника султана в жадібний до крові степ. Більше місяця Азіз і Орхан перебували в рідному улусі буджаків серед будів [3] Буда — рід намету. Складалася з жердин, покритих соломою, корою, шкірами. , звідки й пішло найменування цих славетних воїнів. Там від них зажадали забути все, чого юних османів навчали найкращі батькові воїни.

Сини бейлербея заново вчилися вистрибувати на татарських коней, шепотіти їм ласкаві слова й цілодобово не злазити з сідла. Вони опановували вміння швидко і влучно стріляти з тугих татарських луків, використовувати для бою все, що хоч трохи нагадувало зброю, слухати, бачити і розуміти степ.

Лише одному дивувалися великі воїни степу буджаки — умінню Азіза влучно стріляти з короткоствольних пістолів. Але водночас сиві старці хитали головами і промовляли, що грім пострілу в степу значно менш безпечний, аніж тихий посвист гострої стріли.