Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Мехтеб поважно вклонився сіляхдару й відповів:

— У позаминулому році тварин було забито більше.

— Це означає, що мешканців, а головне — воїнів, у місті було більше? — начебто сказав, а начебто запитав сіляхдар Орхан.

— Так, справді, достойний сіляхдаре, славетний звитяжцю і найвища зірко в сузір’ї воїнів, — чемно вклонився каймакам.

— Це й не дивно, — якомога м’якше сказав великий візир. — Хвости чорних кобил майорять над Брамою Блаженства палацу нашого видатного падишаха Мехмеда, нехай береже Аллах його щасливі дні! Війна з невірними триває. Наше переможне двохсоттисячне військо два роки тому взяло Чигирин і спопелило країну кяфірів Украйну.

— Але не скорило, високоповажний Каро-Мустафо-паше! — сухий голос старого сіляхдара пролунав, як постріл з пістоля.

Кара-Мустафа посовався на м’якій високій подушці й уперше повернув голову до золотої решітки:

— Дика країна, дика природа. А люди?.. Ці козаки… Це шайтани і їхні виводки. А над ними ще більш могутній — Урус-шайтан, якого вони кличуть Сірком, наче вовка. Він руйнував наші тили, знищував обози й окремі, аж ніяк не маленькі загони. Краще від нього ніхто не надихав урусів на опір великій армії сонцеликого султана. Шайтан! Кожну третю п’ятницю, у святий день, мулли всіх мечетей проклинають його й волають до Аллаха, щоб він своєю милістю знищив це породження пекла.

— Але чи достатньо цього, щоб повернути його в пекло? Шайтан Сірко приніс мусульманам стільки бід і нещасть, що їх не перелічать і сотні книжників за сотні років.

Великий візир нервово схопився за лопатоподібну бороду й заплющив очі. Він усією шкірою відчув, як за золотою решіткою рипнуло парчеве вбрання султана, який у гніві підхопився на ноги. Ще б пак! Не минуло й п’яти років, як цей шайтан Сірко без особливих зусиль знищив майже дюжину тисяч непереможних яничарів, заманивши їх у тіснину своєї Запорозької Січі й перестрілявши, немов дурних куріпок! А потім трупи найсильніших воїнів світу спустив під лід могутньої річки Дніпро, де їх зжерли величезні рибини. Не минуло й року, як сам великий візир повернувся з цих проклятих земель, залишивши там мало не третину свого війська. І якого війська! Найкращого! І чого він досягнув? Пройшовся вздовж Дніпра, на островах якого поховалися козаки, і не зважився прочесати це зелене царство плавнів. Бо там його військо, геть усе, перерізали б козаки. Крадькома — серед очерету й вікових дерев.

О Аллаху! Як же гарно тривала сьогоднішня нарада. І треба ж було цьому старому сіляхдару Орхану все зіпсувати! Адже біль від утрати третини яничарського війська досі не дає спати нащадкові Мухаммеда. А останні походи й величезні втрати в них просто викликають сльози…

Як бути, як виплутатися з цього липкого павутиння? Якою лисицею, яким байбаком?

Мудрі радники дивану нічого не підкажуть. Вони всією душею бажають, щоб гнів султана впав на великого візира за військову помилку, яку той викупив золотом. Як радо вони б побачили голову Кари-Мустафи на срібній таці на мармуровій колоні біля входу в султанський палац Топ-Капи.

«О Аллаху! Повелителю небес щастя, прояви свою милість. Врятуй свого відданого раба Кару-Мустафу!»

Великий візир більше не встиг пригадати жодного рятівного в цьому випадку вислову зі священної сури, як невгамовний старий сіляхдар підвівся зі своїх зручних шовкових подушок. Це нечувано й ніколи не бачено! Адже завжди першим підводився й виходив великий візир. Так було сторіччями. Зухвалий старий! І навіщо це йому? Але що сказати на адресу того, чия шабля одним помахом покриє голос самого великого візира?

А сіляхдар не лише встав, а й вийшов на середину кімнати диван-хане.

— Кожен осман, що тримає шаблю в руці, знає мене як достойного газі, який за своє життя брав участь у всіх війнах газавату з невірними. Мені присвоїли всі гідні воїна імена. Шабля моя не висихала від крові невірних протягом шістдесяти років. Я чимало послужив великим султанам і своїй землі. А головне — відважно боровся в ім’я всемогутнього Аллаха, який досі спрямовує мою руку. Але приходить час… Ось і мій час прийшов… Моє тіло — рубці від багатьох ран… Скажіть ви, наймудріші з мудрих, чи був я гідним і хоробрим воїном серед правовірних?

Наймудріші, які в мудрості своїй частіше не вимовляли й слова на засіданнях Високого дивану, усі як один відповіли:

— Так!

— Минулої ночі Аллах милосердний благословив мене, прийнявши мої моління. Я…

Старий сіляхдар обвів очима всіх присутніх, а декому навіть дружньо усміхнувся: