Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

А ось піднятися над дерев’яними парканами й заглянути на райські подвір’я столичних мешканців вітерцю не вистачило ні сил, ні глузду.

І дарма. Бо там він одразу занурився б у цілющу густу тінь вишукано пострижених акацій і кущів шибляку, що сплелися гілками-руками в бажанні догодити господареві будинку. Вітерець надовго затримався б у великому квітнику, зачепившись за шипи троянд і розчинившись у їхніх солодких пахощах. І, може, так і залишився б серед пелюсток назавжди, якби не манили до себе срібні струмені дзюркотливого фонтана. А наслухавшись їх і насолодившись грою яскравих бризок, можна було б упасти на м’які шовкові подушки просторого диван-хане…

Диван-хане…

Це не лише павільйон з однією відкритою стороною, зверненою в сад або до фонтана, що слугує для відпочинку в спекотний літній час, а ще й вишукана будівля, призначена сонцеподібним султаном для засідань його наймудріших радників. Адже султан, володар безлічі земель на трьох континентах — в Азії, Африці та Європі, — спирається в розгляді найважливіших державних справ на особистий уряд. А ім’я тому урядові — диван. Точніше — Високий диван. Султан за власним бажанням, а частіше за велінням Аллаха присутній на його засіданнях. Але присутній незримо, не подаючи голосу і тим паче не являючи свій благородний лик у великій кімнаті, серед прекрасних золотих канделябрів, срібних свічників, дивної роботи килимів, павутинно тоненьких завіс і шовкових подушок. Йому достатньо споглядати й слухати те, про що говорять наймудріші на землі ні з чим незрівнянної Османської імперії. Імперії, створеної шаблею нащадків Османа за велінням єдиного бога — Аллаха. Нехай буде навіки ім’я його на вустах правовірних!

Мерзифонлу Карі-Мустафі-паші, сто десятому великому візирові Османської імперії, було напрочуд спекотно. По його тілу потоками стікав липкий піт, та душа його раділа від того, що так вдало й державно правильно проходила нарада Високого дивану. Адже він дуже старанно підготувався до сьогоднішньої середи — дня, коли за прадавнім законом імперії розглядалося лише одне, найважливіше питання. Саме по середах можна було відпочити від безлічі інших поважних справ і зайнятися вельми простеньким ділом — розглядом проблем життєдіяльності самого Порогу Щастя [6] Поріг Щастя — алегорична назва Стамбула («Дарюс-саадет»). — Стамбула.

У цих справах великий візир завжди почувався напрочуд упевнено. Та й де тут проблеми? Потрібно просто вислухати словоблуддя всіх тих, кому довірено управління величним містом, а потім, нахмуривши брови, усе це перекреслити й гнівними словами намітити шляхи покращення там, де й так ведеться незле.

Це йому вдається — на вдоволення великого султана Мехмеда, якому випало щасливе число бути четвертим із великих Мехмедів.

Кара-Мустафа, слава Аллаху і власній мудрості, знає напевне, що сонцеликий султан незримо присутній сьогодні на засіданні Високого дивану. Його місце зараз за спиною великого візира. За маленьким віконцем у стіні, прикритим густою в’яззю з чистого золота. І Кара-Мустафа достеменно знає про присутність султана завдяки маленькій смужці червоного шовку, що звисає з правого нижнього куточка золотої решітки.

Це велика заслуга Кари-Мустафи, що він знайшов в оточенні особистих слуг султана підкупного чоловічка, який за купу золота погодився вивішувати цей таємний знак, що свідчить про присутність його величності султана на засіданні державної ради. І великий візир навіть не має потреби повертати голову, щоб переконатися в наявності червоного сигналу. Уже давно йому таємним знаком про це повідомив диван-ефенді — службовець султана, який є головним діловодом при дивані. Крім солідної платні, яку він отримує з державної казни, цей писар має додаткову винагороду з особистих коштів самого Кари-Мустафи. Двічі попереджений — двічі уважніший.

І що цікавого нащадку Пророка в буденному житті Стамбула? Усе, як завжди, добре.

А добре, як завжди, погано. Можна вимагати в міста додаткового податку. Адже господарі, що ховаються за старими фасадами й кривими парканами, тільки здаються незаможними. А на їхніх подвір’ях — рай і благодать. За старими фасадами мешканці Стамбула приховують від украй потрібних султанові податків свої багатства. Однак не слід наразі ворушити це кубло. Адже все й так добре. Вони намагаються у всьому догодити своєму султанові. Крім податків, звісно. Та й нехай. Головне, щоб нічого не змінювалося, і все буде гаразд.