Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Ніч мисливці за людьми провели на пагорбі. Татари так і не склепили очей. Їх щось турбувало й змушувало бути гранично обережними. Навіть здійснюючи світанковий намаз — фаджр, Едегей, порушуючи припис молитви, часто підводився з молитовного килимка й оглядав степ, по якому, наче по морю, котилися хвилі густої високої трави.

Час було вирушати в дорогу, бо той, хто в цьому степу надовго залишався на одному місці, ризикував перетворитися з мисливця на поживу. Тут життя — це рух. А рух — це коли голова весь час обертається і бачить, що коїться в мисливця за спиною. І що швидше обертається, то більше шансів залишитися живим. Невимовний страх тут, у Дикому полі, не був принизливим, навпаки, був застережливим.

І жодних помилок. Навіть тих, які годі потрактувати як помилку.

Доки супутники сідлали коней і готувалися до зміни біваку [4] Бівак — бівуак. Зупинка військ для відпочинку або ночівлі в польових умовах. , Орхан за природним покликом спустився до підніжжя пагорба. Тут він по груди занурився в буяння трави й поспішно став розв’язувати намотаний поверх шароварів пояс, устромивши в землю поряд із правою ногою нерозлучний ятаган.

І тут його руки завмерли, а очі від жаху стали неначе два кола. Якимись незрозумілими чарами з-під землі, а точніше з трав’яного буяння, виросло тіло шайтана. Воно піднімалося повільно, витягуючись у майже голого юнака, лише в брудній пов’язці, закрученій на стегнах. Його глибоко посаджені очі незмигно дивилися на здивоване обличчя Орхана, відсвічуючи язичками пекельного полум’я. Загострений ніс роздувався гнівом, а тонкі губи оголили міцно стиснуті зуби.

Але найдужче юного бейлербеєвого сина перелякав довгий жмут волосся на голеній голові, що джгутом спадав за праве плече. Без сумніву, це був військовий чуб, а право носити його слід було заслужити багатьма славними ділами.

А вже відтак застиглого Орхана вразила червона родима пляма під нижньою губою, трохи праворуч. Це була печать шайтана на обличчі його слуги!

— Навіщо ти тут?! — недобре прошипів уруською мовою цей прибічник зла.

— Я… Я не знаю… Ми тут… Ми з братом… — несподівано для себе тією ж мовою пробелькотів Орхан. Мовою рабів і грізних яничарів, що з народження оточували його й брата.

Юнак, ненабагато старший від Орхана, оглянув одяг і руки того, кого так грізно запитував.

— Назви своє ім’я!

Однак син бейлербея не встиг відповісти.

— Орхане, братику! Прихились! — заволав Азіз.

— Турок! — випалив, мов із рушниці, урус і, міцно схопивши за горло й за руку меншого османа, розвернув його до себе спиною.

Із пагорба квапливо збігав старший брат, виставивши поперед себе два пістолі. З такої відстані він, вправний стрілець, уже міг пробити кулею голову уруса. Однак той затулився обм’яклим тілом Орхана.

Та раптом за кілька кроків розірвалася стіна трави — і навперейми Азізові, що збігав униз, птахом шугнув дебелий вовк. Сірий хижак із притиснутими до голови вухами великими стрибками швидко наближався до своєї жертви. Скинувши руку, Азіз спрямував на нього пістоль і вистрілив.

Вовк витягнувся в струну й без єдиного звуку впав у траву. А тоді згорнувся в клубок і повільно покотився по висохлій траві пагорба.

— А-а-а-а!!! — заволав мов навіжений юний козак, і вслід за цим Орхан зачув посвист розсіченого повітря.

Це Орханів ятаган, який запустила рука степового шайтана, пролетівши добру дюжину кроків, зрізав голову старшого брата.

У це неможливо було повірити, але очі Орхана виразно бачили, як раптом спіткнулося й, розкинувши руки з пістолями, упало в траву тіло Азіза. А його голова спершу повільно, а потім набираючи швидкість, покотилася вниз по пагорбу.

І все-таки в це неможливо було повірити. Неможливо… Аж доки голова улюбленого брата не вдарила Орханові в коліно. І від цього удару і від горя, що стисло серце, молодший брат звалився лицем до землі.

А над ним чистою османською мовою прозвучали слова юного козака:

— Ніколи… Чуєш? Ніколи не приходь ворогом на мою землю…

Столиця світу, благословенний Аллахом Стамбул, знемагав від спеки. І це наприкінці травня! А чого чекати в самому серці літа?

Млявий бризовий вітерець не наважувався протиснутися у вузькі й криві вулиці півмільйонного міста, де його обпалювало густе розпечене повітря, яке щільно огортало обшарпані фасади й криві паркани більшості будинків. Та й що йому робити в цьому запилюженому й заваленому різноманітним сміттям стиснутому просторі, де не зустрінеш жодної людини. Хіба що змахнути величезну липку муху з носа вуличного пса, не менш шанованого в Блискучій Порті [5] Блискуча Порта — європейська назва Османської імперії. , ніж священна корова на вулицях індійських міст.