Віктор Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

Художники-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін

Минає 90 років од тих бурхливих та незбагненних подій. Чвари вгамувалися, борги та злочини забулись, а зображення колись креативних історичних осіб стали прикрашати грошові банкноти незалежної держави… Окремі ентузіасти виступають за вшанування диктатора України гетьмана Скоропадського, але Павло Петрович Скоропадський пересічному українцеві майже не відомий. Скоропадського часто плутають із його іменитим родичем, так само гетьманом України, зі століття вісімнадцятого. Частині інтелігентної публіки Павло Скоропадський відомий лише з булгаковської «Білої гвардії» і «Днів Турбіних» як незрозумілий персонаж Громадянської війни, що розплакався від розчулення.

Маловідомий метелик у зібранні ентомолога історії… Якийсь темний суб’єкт у молодецькій кубанській черкесці з пожовклої світлини… Але сама особистість відчайдушного пасіонарія часом губиться серед безлічі диктаторів, політиків, генералів бурхливої епохи Громадянської війни.

Останній гетьман залишив про себе досить докладні, але не зовсім правдиві спогади. У них він презентує себе як рятівника України і лицаря чину та ідеї порядку. Долю Скоропадського оспівують два десятки апологетичних біографій, кілька наукових статей, ця доля обпльовується у радянських агітаційних працях і безпідставно прославляється у працях деяких сучасних українських істориків.

Друзі та шанувальники вважали Скоропадського хороброю, доброю, привітною, симпатичною людиною — справжнім джентльменом. Його політичний союзник О. Скоропис-Йолтуховський у листі до Є. Чикаленка пише про гетьмана, що він «…абсолютно моральна та розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна та порядна… надзвичайно симпатична, одверта та щира людина, з державним розумом». А от сам Євген Чикаленко не поділяв цю характеристику та твердив про гетьмана, що він був «…і нерозумним, і нерозвиненим політично, і нещирим, а тільки сміливим і рисковитим… він просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержаться на висоті; він не зумів навіть із честю скінчити своєї кар’єри «українського гетьмана»…»

Більшість сучасників свідчили: Скоропадський був «не підготовлений до керівництва державою», «…оточений підлабузниками й часто незначними людьми, він, що звик до цієї атмосфери, не зауважував її виняткової недоречності в пережитий тяжкий момент». «М’який до безхарактерності, доброзичливий до легкодумства» — так характеризували диктатора люди, котрі близько його знали. Лев Троцький називав Павла Скоропадського українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою.

До характеристики Скоропадського можна додати, що Павло Петрович був справжнім авантюристом (у кращому значенні цього слова), честолюбцем і фаталістом. Нервовий, імпульсивний, несамовитий Скоропадський залишився суперечливою фігурою — «своїм серед чужих і чужим серед своїх». Павло Петрович нерідко і сам просто не міг зрозуміти — де свої, а де чужі.

Але у 1918–1919 роках його ім’я було досить популярним… Кожний вияв унезалежненої державності більшовицька пропаганда називала тоді «Скоропадією»: «Українська Скоропадія», «Білоруська Скоропадія», «Грузинська Скоропадія». Саме досить креативне прізвище давало низку необхідних асоціацій для «полум’яних» пропагандистів — нестійкості та несерйозності влади, швидкого падіння, політичної оперетки… І дійсно, Скоропадський міг утриматися при владі в Україні тільки сім з половиною місяців (причому останні два тижні його влада поширювалася тільки на столицю та кілька міст).

Правління Скоропадського ґрунтувалося на парадоксах. Бойовий генерал, що воював проти германців, — ставленик Німеччини, щирий прибічник Антанти — союзник її ворогів, людина російської культури — фундатор українізації та створення української церкви, монарх — супротивник монархізму, що ледве не очолив революцію проти самого себе… цей ланцюжок можна було б продовжити, але не підлягає сумніву той факт, що гетьманська Україна у кривавому 1918-му стала землею порятунку для десятків тисяч утікачів із сусідньої країни «перемігшого червоного терору». Олексій Толстой, Бунін, Булгаков, Теффі, Вертинський… і ще багато-багато інтелігентів, службовців, буржуа, генералів, священиків урятувалися в «благодатній» гетьманській Україні від неминучої загибелі у «червоних пазурах». Генерал Врангель писав про гетьманську Україну: «…серед моря анархії на всьому величезному просторі Росії начебто утворився перший міцний острівець».