Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

І ось прийшов день, коли буджацькі наставники зважилися повести за собою синів могутнього намісника османського султана. Османичам дали просте вбрання, а благородних ялдаків замінили на низькорослих і довгогривих татарських коней. Зі зброї дозволили взяти лише луки й довгі ножі. Проте Азіз волею османа прихопив два пістолі, а Орхан — ятаган, який йому подарував учитель яничарів.

Просувались якомога швидше, переважно вночі, не раз міняли коней на запасних. Уранці ховалися в глибоких обривистих ярах. Живилися кінським м’ясом, яке великим тонким млинцем пріло в кінському поту під чепраком сідла, — порізане на тонкі смужки, воно тішило шлунки зголоднілих братів. Усе було для них нове, а насичене небезпекою розпечене літнє повітря веселило жадібних до пригод юних синів Хусейна. Адже старшому Азізові лише нещодавно виповнилося сімнадцять, а Орхан був на три роки молодший за брата. Вік дорослішання. Утім, вони чули розмови старих буджаків із селища про те, що татарські воїни виступають у перший похід, щойно їм виповниться дванадцять.

За п’ять ночей, щасливо уникнувши небезпек, брати й Надир із сином у перших сутінках підкралися до маленького селища урусів. Лежали в засідці на краю села непорушно, вслухаючись у собачий гавкіт і глухі голоси селян. Вони чекали. Чекали на першу поживу. І вона незабаром з’явилася, як і всяка здобич, що несвідомо й манливо йде на досвідченого мисливця.

Молодий козак у широченних шароварах і білій свиті повільно сунув у їхній бік, ліниво відмахуючись від вечірньої мошкари гілочкою зі схожим на лаврове листям.

Зиркнувши на його босі ноги, Азіз не витримав і шепнув татарину:

— Небагатий ясир.

Надир гнівно насупив брови й поклав свій палець із тріснутим нігтем на червоні, як у дівчини, губи османа.

Козак підійшов до старої груші й прихилився до її стовбура, і далі обмахуючись гілкою. Він чекав. І це зрозуміли мисливці, які зачаїлися в засаді. Вони також чекали.

Щойно згустилися сутінки, з боку селища з’явилася кваплива фігура в довгій червоній свиті. Це була струнка дівчина. Азіз легенько штовхнув у бік молодшого брата й клацнув язиком.

— Ороспу, — прошепотів він і пирснув у рукав.

Юний Орхан згідно хитнув головою. Звісно, лише непорядна дівчина, розпусниця, яка презирливо іменується на землях османів «ороспу», могла в темряві вийти до чоловіка.

А той поспішив їй назустріч, ніжно взяв під лікоть і підвів до розлогої груші. Дівчина і юнак не дозволили собі нічого більшого, ніж триматися за руки й шепотіти, схиливши голови одне до одного.

Надир прискорено задихав і легенько плеснув старшого брата по спині:

— Ідіть, брати. Це буде ваша перша здобич.

Легкі тіні ковзнули в сутінки.

Козак тільки й того, що витягнувся в струну, коли гаряча кров із його розрізаного горла порснула на обличчя й груди дівчини. І впав поряд із притиснутою Орханом до землі дівчиною. Старший брат сунув за пояс закривавлений ніж і миттю заштовхнув у широко розкритий від подиву рот нещасної заздалегідь припасений жмут шерсті.

Брати в одну мить зв’язали дівчині руки й ноги та понесли її до буджаків, які вже чекали на них біля коней.

За годину гону Надир наказав зупинитися:

— Азізе! Це твоя пожива. Насолодися нею й убий. Ясир нам зараз не потрібен — ще довгий шлях попереду, у кінці якого і розживемося.

Старший син бейлербея скинув із коня тіло дівчини. Вона майже не дихала, була непритомна. Розрізавши шкіряні ремені на ногах і розірвавши на ній одяг, він квапливо, без опору з боку жертви, оволодів нею.

«Воїн повинен бути жорстокий. Мертвий ворог — це крок до слави», — так часто говорив бейлербей Хусейн, наставляючи синів.

Спостерігаючи за тим, як смикається в передсмертних конвульсіях тіло дівчини, з перерізаного горла якої била кров, Орхан згадав кроля, якого подарував йому батько. Він любив цю маленьку істоту й часто годував із рук. А коли тварина підросла, суворий батько наказав синові вбити кроля, промовивши: «Любов породжує жалість. У серці воїна не повинно бути місця для жалю. Інакше світ оволодіє тобою, а не ти — світом».

Старший брат був збентежений. Потім шепнув Орханові:

— Вона не була ороспу. Вона була незаймана.

Орхан знизав плечем: яке це мало значення, коли ти на війні? Хоч і на таємній.

Потім вони кілька днів кружляли по степу. І з кожним днем буджаки ставали дедалі сумнішими, напруженішими й більш обачливими. У них було звірине чуття, і воно підказувало — їх переслідують. Переслідують наполегливо й уміло.