Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

— Почалося! — тихо мовив Станіслав Яблоновський.

Скрізь по схилах гір спускалася кавалерія. Насилу витримуючи лад, першими йшли могутні гусари. Відтак неспішно спускалися панцирні хоругви, а за ними, б’ючи по мордах нетерплячих коней, висувалися сотні й сотні легкої кінноти. І над усім цим військом хвилювалося море різнокольорових прапорів і прапорців.

Грандіозне видовище, що змушує завмирати серце й водночас закипати кров!

Тепер уже можна було виразно бачити розташування союзних військ. Ліве крило, що розтягнулося від Дунаю до Вайнхауза, займала австрійська й німецька піхота. У центр на вихідну позицію виходила їхня численна кавалерія. На правому крилі, біля містечка Пьоц-лайнсдорф, розгорталося кінне військо польного гетьмана Сенявського. Відтак правіше від Дорнбаха шикувалися гусари на чолі з королем. І на самому краю, на вершині Галліцинберґ, — кіннота й драгуни самого Станіслава Яблоновського. Рогами величезного бика союзне військо охопило ворога. Один ріг закінчувався біля Дунаю навпроти волохів і молдаван, другий упирався туди, де ще недавно стояв кримський хан зі своєю численною кіннотою.

Коронний гетьман направив далекозору трубу на ворога. Турки і їхні васали спішно готувалися відбити атаку. Артилерійська обслуга набивала жерла своїх гармат і довгими ланцюгами доправляла до позицій ядра, картеч і порох. Піхота перевіряла замки та ґноти рушниць. Сіпахи розчісували гриви своїх скакунів.

Але Станіслав Яблоновський побачив і інше, що потішило його серце. Серед наметів величезного табору Кари-Мустафи панував повний хаос. Безлічі слуг і рабів спішно вантажила на мулів і ослів майно своїх панів. Вервечки втікачів тягнулися з табору в бік Яворина. Намагаючись зупинити їх, вартові загони великого візира били неслухів палицями й батогами. Воїнів, які не стали до бою, ці ж таки охоронці гнали оголеними шаблями на бойовище. Тут і там часто виникали бійки й навіть шабельні бої.

Добре було видно величезний намет великого візира. Оточений добірним військом намет був головною цитаделлю ворога і його серцем. На мить Станіславу Яблоновському здалося, що він розгледів і самого Кару-Мустафу серед сотень пишно вбраних пашів і не менш розцяцькованих слуг великого візира.

Але найбільше коронного гетьмана хвилювали довгостволі гармати ворога й ряд земляних укріплень, які встигли спорудити турки. Станіслав Яблоновський почав шукати вразливе місце в обороні османів, але так його і не визначив.

— Вирушили! — голосно вигукнув служка.

Коронний гетьман перевів далекозору трубу й відшукав серед армії Миколи Сенявського козаків, які здолали довгий шлях з України до берегів Дунаю.

— Час?

— Рівно п’ята вечора, — швидко відповів служка.

— О п’ятій почалася загальна атака. Записуй, — не відриваючись від оптики, звелів коронний гетьман своєму писареві, який від ранку тримав чорнильницю відкритою.

Тепер уся його увага чомусь була прикута до козаків. П’ять тисяч їхніх легких кіннотників стрімко ставали в лаву. Розвернувшись у звичний для них бойовий стрій, козаки зупинилися. Уздовж їхніх рядів, щось вигукуючи й розмахуючи полковницькою булавою, промчав Данило Апостол. Козаки відповіли триразовим «Слава!» і пришпорили коней.

Спершу, як і годиться в кінній атаці, коні йшли кроком. Потім перейшли на рись, а коли відстань між ними й турками скоротилося наполовину, сталося те, що змусило Станіслава Яблоновського здригнутися. Навіть нижня щелепа мимовільно опустилася, випускаючи несподіваний вигук:

— А це що за чортівня?!

Із гущі козацької лави вирвалися наперед чотири вершники на чорних конях. Вони стрімко понеслися галопом. А дивним було те, що ця четвірка міцно тримала на мотузках чорний предмет, який нагадував труну!

Придивившись уважніше, коронний гетьман переконався: це й була труна, обтягнута чорним шовком. І розгойдувалася вона в руках голих по пояс чотирьох козаків, один із яких був напрочуд схожий на єзуїта, якого король іменував Себастьяном. Напроти нього, з правого боку труни, скакав старий однорукий запорожець. Тримаючи в зубах повід, він намертво обмотав ліву руку мотузкою й підганяв коня ударами голих п’ят. Двоє інших козаків були такі само запорозькі діди, на головах яких, мов бойові хоругви, майоріли на бігу довгі сиві вуса і ще довші чуби.

Майже одночасно гримнули турецькі гармати. Розпечені ядра, як ножі крізь масло, пройшлися по козацькій лаві. Сотні відчайдухів і їхніх коней розлетілися шматками м’яса, але це лише посилило стрімкий біг козацької кінноти.