Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

— Кара-Мустафа стягнув до центру три чверті своєї армії й майже всю артилерію. Ворог значно перевершує нас за кількістю гармат. Ви ж знаєте, чимало своїх гармат ми залишили на гірських стежках Віденського лісу. До турків також підтягуються яничарські загони, що були зайняті облогою Відня. Але, стягуючи війська в центр, Кара-Мустафа оголив своє праве крило. Австрійцям стало легше. Наші союзники хоч і повільно, але наступають уздовж рукава Дунаю й скоро дістануться своєї столиці. І ще… З гусарської хоругви коронного стражника Міхала Зброжка та інших загонів панцирників повернулася лише половина. Якби не запорозька піхота пана Менжинського, турки добили б наших сміливців. Козаки вогнем відсікли погоню турецької кінноти. Серед загиблих Станіслав Потоцький, галицький староста.

— Вічна пам’ять лицарям Христовим, — перехрестився король, а за ним і всі інші.

Ян Собеський схилив голову. Стало тяжко на душі. Адже саме він велів загонам гусарів і панцирників завдати розвідувального удару по ворогу. Король мав переконатися в тому, що є змога удару в незнайомій місцевості та ще й зі схилу гір. Тепер король переконався в стійкості турецької піхоти, яка встояла перед закутими в лати вершниками. Застосувавши дубини й сокири, турки не лише відігнали панцирників, а й багатьох скинули з коней, розпорюючи тваринам черево. Спасибі козакам, не дали туркам добити панцирників.

Подивившись у своє «точне око», король повеселішав:

— Я мав рацію! Атака татар не була загрозливою. Їм вистачило лише вигляду наших рушниць, щоб відмовитися від своєї затії. О! Що я бачу?! Вони навіть не повертаються на свої позиції. Так! Вони залишають поле битви. Оце так хан! Доведеться запросити його в гості й по-дружньому обійняти. Мудрий хан. Навіщо воювати, якщо його воїни набили свої сумки такою кількістю награбованого золота, що навіть убогий татарин став багатієм? Подивіться на них. Вони так об’їлися, що схожі на вагітних жінок. Думають лише про те, щоб дістатися додому зі здобиччю. Тепер у Кари-Мустафи немає правого флангу…

— Але є сильний центр, і туди підходять нові війська! — перебив короля Станіслав Яблоновський.

Ян Собеський ковзнув поглядом по обличчю коронного гетьмана й голосно, щоб усі чули, сказав:

— Довіримо свої життя волі Господній! Атакуємо всією кавалерією. Головний удар у напрямку шатра великого візира! Хай допоможе нам Бог!

Насупився Станіслав Яблоновський, бажаючи заперечити королю, але почет Яна Собеського відтіснив коронного гетьмана.

Спостерігаючи за тим, як командири загонів поспішають до своїх військ, Станіслав Яблоновський роздратовано прошепотів:

— Теж мені Александр Македонський, який наступає на царя Дарія. У перського царя не було гармат і рушниць.

Але покірний волі короля й піддавшись загальному збудженню, коронний гетьман також віддав команду своєму війську йти в наступ, а тим часом краєм ока поглядав на рішучого Яна Собеського. Певно, ця рішучість і була тим найважливішим, що робило короля переможцем.

До короля раз за разом хтось під’їжджав — від командирів великих загонів до посильних. Ян Собеський віддавав короткі чіткі накази, підкріплюючи їх жезлом головнокомандувача, яким вказував напрямки ударів. Найдовше він говорив із Данилом Апостолом. Із того місця, де стояв коронний гетьман, не було чутно, про що домовлялися король і козацький полковник, і це ще дужче дратувало обуреного Станіслава Яблоновського. А ще коронний гетьман мимоволі глянув на зав’язану поверх дорогого кунтуша козака солом’яну мотузку. Ще на початку бою, для того щоб австрійці та німці відрізняли поляків від так само одягнених воїнів Кари-Мустафи, король наказав усім, від гетьмана до служки, підв’язатися такими солом’яними мотузками. Лише коронний гетьман не виконав цього наказу. Він і не збирався лізти під кулі, а тим паче йти в цю сумнівну атаку. Його місце воєначальника тут, на високій горі, звідки слід спостерігати за ходом бою й віддавати розумні накази.

Та й місце короля тут. От лише сам король цього не бажає знати. Король зайняв місце попереду своєї хоругви броненосних гусар. Ну що ж… Це воля короля!

Станіслав Яблоновський, сердито сопучи, підніс до ока далекозору трубу. Налаштувавши фокус, коронний гетьман спостерігав за розгортанням подій. Не відриваючись від труби, він запитав:

— Час?

— Четверта тридцять вечора, — звірившись із нерозлучним годинником, викрикнув служка коронного гетьмана.