Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Гетьмани знали слабкість свого короля до козаків. «Вони любі мені з дитинства», — часто зізнавався король. Принцип «із ким козаки, із тим і залишиться Україна» був основним у його східній політиці. «Без козацьких самопалів Річ Посполита сама не вистоїть», «Король зробить усе, щоб козаки стали під його руку»… Ці та багато інших висловів Яна Собеського викликали тривогу в польської шляхти, яка не без підстав підозрювала, що їхній король за допомогою козаків і навіть татар має намір запровадити в Польщі абсолютну монархію! І тоді пропали вольності шляхетські. Не обирати їм більше короля. Не жити задля власного задоволення, а кланятися в ноги, як московському цареві, який рубає голови, кому сам забажає.

Але й не випити за них не можна. Це правда. Сама Річ Посполита проти османів, московитів, шведів і кримчаків не встоїть.

— Хто ж ти, татарин чи козак? — не витримав польний гетьман, переходячи на українську мову.

— Якщо виникне така необхідність і буде на це воля святої церкви, стану хоч індусом. Іудеєм я вже був, — зі сміхом відповів тією ж мовою Себастьян.

— То ти єзуїт! Як я одразу не збагнув?! — вигукнув Микола Сенявський.

— І буде він генералом у них. Достойний, ох, достойний, — схвально мовив король. — Сам напишу листа папі Інокентію. Велику користь ти приніс Святому Престолу й усьому світу християнському. Тобі б відпочити…

— Після бою відпочину, — прибираючи усмішку з обличчя, відповів єзуїт. — Милостивий королю, я просив допомогти сім’ї загиблого в бою пана Войтеха. Хоч він і зрадив святу церкву, видавши мене хану, але все-таки смертю своєю спокутував тяжкий гріх. До того ж моя неволя виявилася корисною. Якби не темниця Чуфут-Кале, не довелося б так запросто спілкуватися з ханом.

— Твоє прохання задоволене. Сім’я цього шляхтича отримала гідну винагороду за його героїчну смерть, — запевнив Ян Собеський.

— І ще… Чи відомо вам те, про що я просив дізнатися?

— І так, і ні. Ніхто з моїх людей цього не бачив на власні очі. Лише відомо, що воно в центрі козацького табору в чорному маленькому шатрі й під охороною запорозьких дідів. Навіть миша не може підлізти під ці шовкові стіни.

— Шовкові… Навіть так. Усе, як я й казав, — таємниче мовив Себастьян.

Побачивши, як розгорілися від цікавості очі гетьманів, король одразу ж повідомив:

— Це таємна зброя запорожців проти нехристів. Про неї мені нічого не відомо.

Єзуїт відвів очі й одним духом спорожнив келих чудового мозельського вина з королівських запасів.

— А те, що ти обіцяв? — запитав Ян Собеський, терпляче дочекавшись, поки його гість насолоджувався чудовим напоєм.

— Так, мій милостивий королю. З цією коштовною річчю я не розлучаюся.

І поки Себастьян діставав зі своєї полотняної суми цю дивовижу, великі державні мужі Речі Посполитої відставили свої келихи й пильно дивилися на єзуїта.

Порившись у своїй ноші, Себастьян підійшов до столу й поклав на її поверхню пласку скриньку з твердої шкіри. Витримавши паузу й усміхнувшись при цьому, єзуїт відкрив кришку. Державні мужі підвелися й із величезною цікавістю зазирнули всередину шкатулки.

Довге мовчання перервав польний гетьман Микола Сенявський:

— О Свята Маріє! Очам не вірю. І не хочу вірити. Думав, що ніколи не побачу цього…

— Так, це забути неможливо, — розгублено прошепотів коронний гетьман і промокнув мереживним рукавом піт, що з’явився на лобі.

Лише король усміхнувся коштовності єзуїта й узяв її до рук:

— Яка тонка робота. Де ж ти цьому навчився, Себастьяне?

— Моїм учителем був панотець Альманді. У той час — секретар папської курії [223] Курія — головний адміністративний орган Святого Престолу й Ватикану. . Це було його найбільшим захопленням у ті хвилини, коли він міг відпочити від важливих справ Церкви. Тоді його колекція складалася з понад трьох тисяч примірників. Із благословення перших пап вона зберігається в головному архіві як історична цінність.

Станіслав Яблоновський спалахнув праведним гнівом:

— Хто завгодно — Александр Македонський, Юлій Цезар, Карл Великий, герої, королі, полководці, мислителі… Але цей?

— Папа Інокентій відписав мені, що буде радий поповненню колекції, — скромно опустив очі єзуїт.

Несподівано король розсміявся:

— Це буде чудовим доповненням до твого надзвичайного оповідання. Так, це міг бути великий курйоз, якби він не був такий політично важливий, щоб приховати його назавжди в підвалах Ватикану.