Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Після тривалої мовчанки Ян Собеський схилив голову перед незвичайним гостем і сказав:

— Король і наша свята католицька віра в невідплатному боргу перед тобою. Ти здійснив величезну роботу.

«Татарин» скромно промовчав. Неабияка напруга й нелюдська втома схилила цю велику голову. Але мужня душа знову підвела її.

— Попереду нас чекає тяжка битва. Мені потрібно підготуватися. Мушу зробити найважче.

— Пан Збишек проведе тебе, — з розумінням сказав король і плеснув у долоні.

Щойно дивний гість пішов, гетьмани сіли ближче до свого короля:

— У це можна вірити? — витираючи піт з обличчя, запитав Микола Сенявський.

— Цій людині? — перепитав король і впевнено додав: — Цій — можна. Він один вартий гусарського полку. А зробити може ще більше, ніж закуті в броню воїни. Чотири тисячі мамлюків, найкращих вершників султана, він сам викреслив із битви. Хто з нас спроможний на таке? А поки наш гість перевдягається, випиймо вина. Мене мучить спрага, а вино прожене з мого носа цей обридлий слиз. Спершу оцінимо вино цих Габсбурґів [222] Габсбурґи — панівна династія в Австрійській імперії. , а потім вип’ємо нашого мозельського.

Після того, як спорожнів третій глечик, Станіслав Яблоновський дзвінко вдарив себе по лобі й навіть усміхнувся:

— Милостивий королю, ти так і не назвав ім’я цієї людини. Хоч і не до кінця, але все-таки він заспокоїв мою розтривожену душу.

Король по-дружньому поклав руку на плече коронного гетьмана, а тоді сплеснув у долоні. На поклик негайно з’явився вірний постільничий пан Стужський.

— А скажи, пане Збишку, наш гість уже відпочив? Чи може він до нас приєднатися? І нехай візьме те, що обіцяв під час нашої останньої зустрічі у Варшаві.

Постільничий уклонився і зник за дверима.

— Трохи терпіння, великі гетьмани. І ще трохи вина…

Після двох келихів чудового мозельського Ян Собеський вигукнув:

— А ось і він! Я попереджав, що можу назвати лише його ім’я. Сідай, Себастьяне, і випий із нами.

І знову гетьмани з подивом перезирнулися. Тепер перед ними стояв запорозький козак. Але не того виду, до якого вони звикли на королівських прийомах: у шароварах з англійського сукна із золотими галунами замість опушки, у шовковому чи парчевому жупані зі срібною вишивкою, у сап’янових чоботах із золотими шнурівками й у шапці з благородної куниці, підперезаний смугастим шовковим поясом, до якого чіплялася зброя, прикрашена золотою насічкою й коштовним камінням. Перед ними стояв ненависний запорожець, до болю знайомий за численними сутичками й битвами, у так званому підлому одязі, найбільш придатному для бойових походів: проста лляна свита, шаровари з китайчатої матерії, збиті чоботи, що не розрізнялися на правий і лівий, шапка з каракулю, простий пояс із двома пістолями на гаках і шабля в потертих піхвах.

Ще кілька днів тому, оглядаючи польські війська, герцог Лотаринзький зауважив, що чимало воїнів польного гетьмана одягнені вкрай бідно. На це одразу ж відповів Ян Собеський:

— Придивіться до цих сміливців. Це непереможне військо, яке присягнулося одягатись не інакше, як в одяг, здобутий у ворога!

Уже ввечері щасливий герцог із задоволенням пив за непереможне військо, дізнавшись, що ці погано вдягнені вояки — уславлені на цілий світ українські козаки, половина з яких запорожці. У винному розслабленні він обіймався з австрійськими генералами й вітав їх із тим, що десять тисяч відчайдушних головорізів прийшли рятувати Європу.

Вражені тим, як до невпізнання змінився татарин, ставши козаком, гетьмани позбулися дару мови. Вони ніяк не могли второпати, як може перетворитися людина за такий короткий час? Гаразд, хай одяг. Але обличчя, очі, зморшки… Нарешті вуса й довжелезний чуб одразу за двома вухами!

Задоволений тим, як глибоко були вражені його гетьмани, король весело сказав:

— Якщо зустрінете його в княжому вбранні, то й тоді називайте Себастьяном. А може, і в чернечому одязі. А може, і в жіночому… Я й сам не знаю всіх здібностей мого дорогого гостя. Отже, панове, вип’ємо за моїх славних козаків! Дякуючи Господу, вони погодилися нам допомогти. І в цьому теж є заслуга мого дорогого Себастьяна.

Випили всі. Але гетьмани при цьому відмовчалися, не мовивши й слова. Для них козаки хоч нерідко й були найміцнішим щитом Речі Посполитої, та водночас здавалися не безпечнішими від отрути. Так уже повелося — то билися разом проти спільного ворога, то рубали одні одних без пощади й прощення.