Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Фанаріот не доказав. Він більше не мав сил для цього. Сили були ще потрібні, щоб дістати з внутрішньої кишені каптана згорток у шкіряному футлярі. Дві руки з двох кінців прийняли цей згорток. Дві пари очей сплелися поглядами, і одна з них опустилася. Залишаючи записи Евлії Челебі, старий полковник перехрестився й закрив Фасулові очі.

— Небо карає мене, грішного, — тремтячи всім тілом, прошепотів отець Іпатій. Його білясті очі були повні чи то дощу, чи то сліз каяття.

Не встигли присутні усвідомити, що сталося, як жахливий крик знову змусив їх здригнутися. Усі повернули голови в бік пагорба.

Це кричав Стеро. Арнаут стрімголов котився по мокрому схилу, раз за разом схоплюючись на ноги, і озирався на вершину пагорба. Намагаючись утекти, знову котився. Мимоволі всі погляди звернулися на узвишшя, туди, де на чорному коні в чорному плащі височів…

І знову спалах світла розпанахав сутінки. Ось лише блискавка, що освітила вершину пагорба, була не такою жахливою, як те, що вона освітила…

— Здійснилися слова святого провидця. Я воював із тілом, щоб побачити його дух, — ледь чутно мовив Орхан.

Але ніхто цього не почув. Навіть Евлія Челебі…

Велика військова рада закінчилася.

У величезному кам’яному залі біля столу, заваленого картами та схемами, залишилися польські гетьмани Яблоновський і Сенявський. Біля палаючого каміна в зручному кріслі щулився великий король Речі Посполитої Ян III Собеський.

Король зранку відчув легкий нежить. Часті дощі цього літа тяжко позначилися на стрімкому наступі польської армії. Одяг воїнів, що перетворився на мокре ганчір’я, викликав застуди й лихоманку. Не оминула вона і ясновельможного короля. Бажаючи подати приклад своєму війську, Ян Собеський не покидав сідла, очолюючи передовий загін, мужньо терпів усі труднощі великого походу. Тепер він із насолодою грівся біля тріскучого вогню великого каміна. Незважаючи на легке тремтіння в тілі й постійний слиз із носа, король був у доброму настрої.

Сьогодні, 3 вересня 1683 року, велика військова рада, у якій брали участь сам король, гетьмани Яблоновський і Сенявський, генерал Контський, герцог Лотаринзький, маркграфи Герман Баденський, Людвіґ Баденський, саксонський курфюрст [216] Батько майбутнього короля Польщі. , баварський курфюрст Максиміліан Емануель [217] Майбутній зять Яна III Собеського. , командувачі швабськими загонами, інші імперські та німецькі командири, закликала Яна Собеського стати на чолі союзницьких військ. Маркграф Баденський вручив великому королю маршальський жезл імперської армії. І тепер король польський став головнокомандувачем союзницьких військ Священної Ліги. А це означало, що під його рукою тепер було 37000 воїнів його власного війська, 18400 австрійців, 2000 баварців, 9000 саксонців, а також 152 гармати й численний обоз із тисяч возів, навантажених порохом, провізією й амуніцією.

Цих сил було цілком достатньо, щоб вступити в генеральну битву з величезною турецькою армією, яка ось уже другий місяць тримала в облозі столицю Австрії Відень. І хоч мусульманське військо, що вдерлося в Європу, і військо їхніх союзників перевищувало його сили більш ніж удвічі, король був упевнений у перемозі. Адже його благословив сам Господь, підпорядкувавши його руці найкращі армії воїнства Христового.

Ось лише великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський і польний гетьман [218] Польний гетьман — у Речі Посполитій заступник командувача армією Польського королівства («Корони»), великого гетьмана коронного. У мирний час великий гетьман зазвичай перебував при дворі, займався адміністративними питаннями та здійснював стратегічне керівництво, а польний гетьман був «у полі» (звідси назва, пор. з «фельдмаршал» — «польовий маршал»), керував малими операціями, охороною кордонів. Микола Сенявський не повною мірою поділяли впевненість свого короля. Навіть більше, вони залишилися незадоволені тим планом, який запропонував Ян Собеський і який під його тиском був ухвалений великою військовою радою. І хоч годину тому вони не наважилися безпосередньо висловити свою незгоду, побоюючись посіяти між союзниками сумнів у задумі великого полководця, яким, без сумніву, був ясновельможний король, однак тепер, схилившись над картами, вони нещадно громили план головнокомандувача.

Король голосно сякався у величезну льняну хустку й не ставав із ними до суперечки. До того ж Ян Собеський усім своїм виглядом давав зрозуміти: в’їдливі зауваження, що зривалися з вуст старих і досвідчених воїнів, які виграли безліч битв, марні. Це ще дужче дратувало гетьманів і загрожувало сплеском гніву, нерозумного й непотрібного в такий відповідальний час.