Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Розчервонілий Станіслав Яблоновський, указуючи кінчиком тонкого кинджала на карту, мало не кричав, часто обертаючись до короля:

— Часи змінилися. Тепер армії воюють маневрово. Тепер маневр — основа військового мистецтва. А план короля побудований на принципах старопольського «Віват-вперед»! Наш ясновельможний король бажає розгромити турків у генеральній битві, а потім переслідувати їх до повного винищення. Може, у відкритому степу це й слушно. Але не тут, де гори, ущелини й ліси допомагатимуть ворогові. Поки ми будемо перевалювати через гірський масив Віденського лісу з півночі, армія візира Кари-Мустафи закріпиться на панівних висотах, на підступах до Відня…

Повернувши вчергове голову, коронний гетьман побачив, як над вухом короля схилився його вірний постільничий пан Збишек Стужський. Постільничий щось швидко прошепотів Янові Собеському, і той, усміхнувшись, кивнув. Ковтнувши гірку слину, Станіслав Яблоновський подивився на польного гетьмана. Тому так само не припала до душі королівська усмішка, і він роздратовано продовжив думку коронного гетьмана:

— Не можна забувати про великий ризик того, що ліве крило наших військ, яке рухається вздовж Дунаю, супротивник може атакувати й розбити до приходу допомоги з центру й правого крила. Але це ще в майбутньому. А як нам переправити армію через Дунай? Переправи під Тульною перебувають під наглядом кримського хана. Не кажучи вже про самі гори Віденського лісу. Та й гори ці — суцільні кам’яні скелі, ущелини, численні струмки й річечки…

Король заледве підняв своє величезне тіло з крісла й повільним кроком підійшов до столу. Тут він зайняв місце, відведене йому під час ради, і, продовжуючи усміхатися, звернувся до своїх гетьманів:

— Ясновельможні князі! Ви — щит і меч Речі Посполитої. Ба навіть більше, сьогодні ви — щит і меч усієї Європи. З часів захоплення османами Константинополя султани часто повторюють те, що, підкоривши імперію греків, вони стали спадкоємцями колись величної Римської імперії. Звідси нібито випливає, що Європа належить їм, і османи не заспокояться, поки не нагодують своїх коней біля вівтаря собору Петра і Павла в Римі. Цього літа вони як ніколи близькі до цього. Якщо ми програємо битву під Віднем, то турецький півмісяць зійде, може, і назавжди, над християнськими соборами, перетвореними на мечеті. Тому нам потрібна перемога. Перемога переконлива й дуже швидка. Турки й татари розорили австрійські землі. Голод уже загрожує нашій армії. До того ж дощі, хвороби… Нам не залишається часу на маневрову війну. Одним сильним ударом ми повинні розвіяти армію османів. Вам здається, що я обурливо спокійний. Ні, ясновельможні князі. Моя душа розривається від тривог і хвилювань. Але є й те, що надихає мене й вселяє обґрунтовану надію на швидку перемогу. Зараз ви вислухаєте не зовсім звичайну людину. Я б сказав велику людину. Героя й дуже достойного християнина. Через деякі обставини я назву вам лише його ім’я…

Король змахнув рукою, і пан Стужський відчинив двері.

Гетьмани здивовано перезирнулися. Вони готові були побачити кого завгодно, але не того, кого побачили. Перед ними в низькому поклоні стояв татарин у смердючій накидці з баранячого хутра, шерстю назовні, у такій само насунутій на обличчя шапці й із брудними босими ногами. На його плечі була велика полотняна сумка.

Усміхнувшись, Ян Собеський запитав:

— То що хан?

— Хан погодився зі мною, — чистісінькою польською мовою відповів татарин, так і залишившись стояти в поклоні.

— Добре. Сідай поруч зі мною. Твій шлях, як я розумію, був довгий і важкий.

Ясновельможні знову перезирнулися. Вони знали, який часом простий буває в спілкуванні їхній король. Але аж так, щоб посадити брудного татарина біля себе?.. Це принижувало і самих гетьманів. Але подальша розмова змусила їх спочатку промовчати, а потім і заінтригувала.

— Бачив це чудо світу? — м’яко запитав Ян Собеський.

— Так, мій добрий королю. Піраміди вразили мене. Тепер я розумію стародавніх греків, які побажали їх зарахувати до чудес.

— Усе тобі вдалося?

— Частково. Замість семи тисяч мамлюки послали до війська султана лише три тисячі вершників. Я витратив багато золота короля й церкви.

— Кров людська, а тим паче християнська, дорожча від золота. Отже, у Кари-Мустафи буде лише три тисячі мамлюків? Це вже легше. Давно вони прибули?

— Вони приєдналися до армії османів 15 червня. Але вони не рвуться в бій за падишаха Мехмеда. Я міцно здружився з їхнім бейлербеєм Ібрагімом…