Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Орхан ласкаво глянув на друга:

— Ти ж пам’ятаєш: два роки тому наш великий візир Кара-Мустафа пішов у ті землі, узявши з собою більше двохсот тисяч головорізів. І йому все-таки не було спокійно, бо, спаливши Чигирин, він поквапливо відійшов за Дунай. Я йду, як воїн, щоб битися з воїном. Як лицар, викликаю на бій лицаря. Я нікому не забороняю йти за мною. Але в них свій бій і свій обов’язок перед Аллахом. Тому їхня смерть не ляже провиною на мою совість. Тут наказувати не можна. Це справа честі — йти, щоб убити або бути вбитим. Не грабувати, не спалювати, не ґвалтувати, а чесно викликати на поєдинок гідного ворога й битися з ним. Віч-на-віч. Чи згодні на це твої головорізи?

Селім із сумнівом похитав головою:

— Ти просто пехліван [28] Пехліван — герой, богатир. зі старих арабських оповідей. В ім’я честі й Аллаха! Либонь, я все-таки відправлю кого-небудь із тобою. А раптом трапиться лихо? Переможеш ворогів і від щастя помреш. Принаймні легенду про тебе принесуть.

Двоє старих друзів розсміялися й потиснули руки.

— Таких легендарів пів-Стамбула за мною йшло. Ходімо, подивимося на них, а заодно і на подарунки від міських щедрот і благодійників.

Між другою й третьою щоглами на дзеркально надраєних дошках палуби лежали дари Стамбула: мішки з крупами, кошики з овочами та фруктами, бурдюки з вином, глечики з пивом, фруктовою водою, медом, полотняні сумки з хрустким хлібом і випічкою. Акуратними пірамідками лежали килими, килимки й рулони тканини. Деякі з килимів були розгорнуті й на них із повагою укладені далекобійні яничарки, короткостволі бандолети й багато прикрашені пістолі. Далі витягнуті до половини з піхов грали на сонці османські та перські шаблі, гострі халебські ножі й широкі черкеські кинджали, гострі, як бритва, ятагани і навіть гусарські палаші. І над усією цією купою зброї височів багато одягнений Абдул, який тримав на витягнутих руках золоту шаблю султана.

І ще. Біля ніг вірного слуги сіляхдара пірамідкою височіли шкіряні, парчеві, шовкові та оксамитові кошелі, туго набиті золотими й срібними монетами.

Усе інше — дрібне, а часом і незрозуміле — було звалено в недбалу купу. Двох красенів-жеребців уже встигли за допомогою блоків спустити в третій трюм.

Крокодил моря й Лев пустелі байдуже оглянули багаті дари Стамбула. У їхньому довгому й бурхливому житті були і багатші дари, а що важливіше — захоплена здобич. І вона була і багатшою, і значно дорожчою.

Обидва чудово знали, що пістоль не вистрілить, ятаган не переріже горла, шабля не знесе голови, якщо їх не триматиме сильна, вміла й безжальна рука. Рука воїна — людини, готової вбивати.

— І де ж ті, що йдуть із тобою в землі шайтанів, які п’ють кров мусульман?

Капудан-паша подивився на палубного агу, і той махнув рукою. Натовп моряків розступився й відкрив чоловіків, що стояли біля протилежного борту.

— Еге! Ось і лицарство Стамбула, — вказав на них рукою Селім і скривив губи в погано прихованій насмішці.

— Це всі? — запитав нездивований сіляхдар, звертаючись до палубного аги.

Той чемно вклонився:

— Так! Ці зажадали супроводити Лева пустелі. Решта віддала свою зброю й те, що в них було для великого походу.

— Самі віддали? — засумнівався Орхан.

Ага розтяг у посмішці губи й багатозначно розвів руками:

— Вони побажали перемоги великому бахадиру й були щасливі допомогти тим, що мали. Була ще якась жахлива баба з двома мішками, набитими травами, сушеними скорпіонами, зміями та безліччю талісманів. Вона оступилася й упала за борт. Наші моряки не встигли врятувати ні її, ні тих мішків, що були з нею. Великий сіляхдар не гнівається?

— Старі баби повинні сидіти з малечею, а не вештатися по бойовому кораблю. Шабля, а не талісмани, знищує шайтанів. А ці хто?

— Вони самі піднялися на борт, — палубний ага з повагою вказав на двох грізного вигляду воїнів, озброєних до зубів, і недбало махнув на якогось старого в єгипетських шатах, що стояв неподалік, та юнака з великим шкіряним мішком, що визирав із-за його спини. За кілька кроків від них ще стояли двоє чорних рабів.

— Потурбуйся про них, — після паузи сказав Орхан і навіть дозволив собі ледь схилити голову перед тими небагатьма, що залишилися з сотень, які гордо крокували за його спиною по вулицях Стамбула, що тріумфував.

Після четвертого намазу, який за велінням Аллаха здійснюється в кінці дня, сіляхдар довго стояв на просторій кормі, вдивляючись у розпечений диск сонця, який знехотя пірнав у закривавлені хвилі моря.