Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

У Мар’яни від думки, що її знову хочуть обвести довкола пальця, перед очима усе розпливлося, наче вона зодягла чужі окуляри. Всю її зашарпало, мов би вона влізла до трансформаторної будки. Чолка вирішила, що швидше вчителька та інші оближуть власні брови, ніж їм вдасться ще колись пошити її в дурні. Також фельдшерці подумалось, що вона була напрочуд наївною, коли їй здавалося, що своїх ненависників залишила в «Щасливому дитинстві». Бо за парканом сиротинця щодня і щоразу на неї чигали інші, новіші мерзотники, про існування яких навіть не здогадувалася і до зустрічі з якими не була готова. Адже ці хитруни поводились з Мар’яною не так прямолінійно і відверто, як деякі няньки чи вихователі з притулку. Тільки той, хто зростав у сім’ї, може прочитати погляд та інтонацію голосу подруги з кімнати по гуртожитку, яка пропонуючи товаришці припаси, привезені із села, сподівається, що ця відмовиться від частунку. Тільки той, кого пакують домашньою мудрістю, може збагнути підтекст пропозиції «Ти така маленька, тобі так тяжко нести великий шматок, може, обміняймося? Я тобі дам свій, менший» або суть «турботи», з якою йому насипають щедрою рукою шось несмачне: «Побільше їж бурячків із хроном, тобі ж треба рости!» Тільки той, кого виховують батьки, а не чужі тітки, знає, що за компліментами часто-густо ховається повна порожнеча. Але у виховній програмі для сиріт такі теми життєвих колізій не передбачені. Мар’яна зрозуміла: всі її нещастя від того, що вона сподівалася зустріти добру людину. Але як не було її змалку, то не буде до останку.

В одну хвилину Чолка дійшла власним розумом до того, що прагнути помсти, аби відплатити за наругу, — це доля невдах. Для того, щоб звести рахунки з негідником, нормальна людина не буде чекати сприятливої ситуації. Відповідна нагода може так ніколи і не трапитись, як у випадку з лікаркою Турянською. І тому сиротина, спало на думку Чолці, зобов’язана в першу ж хвилину спілкування з ворогом розгадати його лихий намір і вчасно вибити з його рук палицю, аби він не зміг нанести удар першим.

Вуличка, захопившись власним монологом, не помітила, як Мар’яна потемніла, як напружилися м’язи, піднімаючи волосся на її голові, а спина вигнулася.

Не відводячи очей від учительки, Чолка засунула до своєї сумки руку і наосліп намацала в ній фонендоскоп. Тоді, заховавши свого постійного супутника за спину, вона наблизилася до Лідії Купер’янівни ззаду і блискавично закинула цей шнур із ґуми на її шию і почала щосили здавлювати його.

Вчителька заборсалася так відчайдушно, що Мар’яні здалося: вона ось-ось висковзне з її рук. І додала собі сили власним криком. «Ти не використаєш-ш-ш-ш мене в своїх ціля-я-я-ях!» — загарчала Мар’яна. Її пальці, стискаючи медичний інструмент для вислуховування серця й легень, тремтіли від надмірної напруги.

«Ця Лідія Купер’янівна псувала долю Василеві ще від самого його дитинства, — загорілося в Мар’янчиній голові. — Все робила для того, аби переманити хлопця на свій бік, поставити перегородку між ним і його неграмотними батьками. Вона ізолювала молодшого Вулика від його рідних, перекрила, заблокувала йому доступ до них. Вона обірвала між батьками і сином нитку! Вона привчила свого вихованця до себе, як до наркотика, як до нікотину! Так що він уже й не міг обійтися без неї. А коли схотів стати самостійним, — перша вчителька так обкрутила його навколо пальця, що йому нічого іншого не залишалося, як взяти її за дружину. А тепер, коли вже висмоктала з нього всі біологічно активні речовини, коли з’їла його й виригала, то знайшла мене, простодушну, аби збути мені цього виблювка знову ж таки під соусом людинолюбства». Взагалі, Мар’яні весь час намагалися всучити щось негодяще як ніби-то корисне й необхідне для неї.

За цими думками і власним криком Чолка не відразу відчула, що Лідія Купер’янівна припинила смикатися. Тож, все ще міцно стискаючи джгут, вона недовірливо поглянула в обличчя Вулички.

В нерухомих очах задушеної не було ні тіні злості чи підступності, лише здивування: «Як можна зі мною таке чинити? Це ж я — вчителька, яка зробила діткам стільки добра!»

Фельдшерка перевела подих, витерла піт із настовбурчених брів і від перевтоми сперлася на шафу. Тіло Лідії Купер’янівни тихо зсунулося під стіл. Проте Чолку воно вже не хвилювало. Наче заучуючи урок, вона бурмотіла без перестанку: «Я не піддалась. Не піддалась на брехню…».

Давно Мар’яна, відколи залишила стіни інтернату, не відчувала такого полегшення. Усі ці три роки жила в напрузі, боячись сказати чи зробити щось неправильно. Бо, намагаючись виглядати адаптованою дівчиною, в душі залишалася дикою, мов пантера. І нарешті повернулася до свого первісного стану, який був таким очевидним у притулку і від якого мусила відмовитися в цивілізованому світі, де не сприймали нічого природного. Їй так важко було дихати під завалами «культурних» заборон «Не годиться!», «Не можна!», «Не пасує!» Тому що стільки часу нагромаджувала в собі страх і злобу, то у її маленькому серці зовсім не залишилося місця, і вони вирвалася на світ.