Олесь Бердник - Калина вища моєї хати

Село Гребені на високих Дніпрових кручах. Від Києва рукою подати — влітку по воді "Ракетою", а взимку тряским автобусом у бензиновому чаді. Чи то випадковість, звичайний збіг обставин, а чи свідоме веління долі звело в цьому гарному, мальовничому, але, здавалося б, нічим не знаменитому селі людей непересічних, обдарованих особливою силою? Сила та — в умінні пробуджувати втрачену віру, відроджувати дух непокори й прагнення волі, відчуття своєї приналежності до великого й мудрого, доброго й стражденного народу. Люди ці — письменник-фантаст, філософ і громадський діяч Олесь Бердник, його дружина, однодумець, друг і помічник — тендітна, схожа на дівчинку, Валя, і ціле родове гніздо Литвинів — кобзар Василь Литвин, його жінка Антоніна і шестеро білоголових Литвинят.

Сьогодні розповідь наша про історію однієї хати. І хай не дивує читачів така прозаїчна тема. Хата ця особлива і об'єднала вона навколо себе в найтяжчі хвилини тих, хто не хотів скоритися страшному Молоху обезличення і обездушення, не хотів перетворюватись на слухняного гвинтика штучно створеної "нової спільноти" найщасливіших у світі людино-роботів.

Валю, Олесю Павловичу, дуже багато чула я про Гребені, про те, як ви сюди потрапили, як будували хату, як вона "виростала", добудовувалася, скільки разів хотіли її зруйнувати, зрівняти з землею, а вона все-таки встояла на лихо воріженькам і на радість вам і всім добрим людям. Цілі легенди по Києву ходили. Розкажіть, як усе було…

Валентина: — Почалося усе за рік до того, як забрали Олеся Павловича. Почалося дуже просто. Ми шукали десь гарне місце, де б вільно дихалось і можна було працювати. Був кінець сімдесятих, і атмосфера навколо нас була, мов драглистий кисіль.

Самісінький "розквіт" застою.

Олесь Бердник: — Та ні, навколо нас якраз усе вирувало. Стільки офіційних товаришів нами займалися, не спускали з нас ока й брали, я б сказав, активну участь у нашому житті!

На той час ви вже не були членом Спілки письменників!

О. Б.: — Мене виключили зі Спілки сімдесят третього, після досить типової на той час підготовки "громадської думки". Була перед цим стаття у "Літературній Україні", в якій мене звинувачували у смертних гріхах на зразок такого: "Він вийшов на сцену, розкуйовдив бороду, підняв угору палець і сказав: "А все-таки Бог є!" Йшлося про мій виступ в Інституті харчової промисловості. То був мій отанній публічний виступ перед арештом і ота стаття — справжнісінька фальшивка, та ще й виконана на печерному рівні.

Уже сама "розкуйовджена борода" чого варта!

О. Б.: — Найсмішніше те, що якраз про Бога я на тій лекції взагалі нічого не казав. То була розповідь про останні досягнення науки у космосі, про дослідження в галузі біоенергетики, що грунтувалися саме на матеріалістичному підході. Лекція мала великий успіх: мила жінка, заступник секретаря парторганізації того інституту, піднесла мені квіти, дякувала і запрошувала виступити у них іще. Навіть декан факультету марксизму-ленінізму запропонував мені виступити з доповіддю на "Ленінських читаннях". І раптом після усіх отих запрошень і подяк стаття в "Літературці", де наводився обурений лист тієї партійної дами з найабсурднішими звинуваченнями на мою адресу.

Ситуація досить типова і майже звична для епохи "розвинутого соціалізму"?

О. Б.: — Може, й типова, і тепер зрозуміло, що то була наперед запрограмована акція, але тоді я хотів будь-що добитися правди, поїхав до Інституту і, дивлячись у вічі тій жінці, запитав, що це має означати. На що вона відповіла — їх викликали у перший відділ і сказали, що з Бердником і так уже покінчено, що він, мовляв, буржуазний націоналіст, зв'язаний із закордонними розвідками, і що "надо зтого гада добить". Тобто жіночка та мала виконати свій партійний і громадянський обов'язок, як його тоді розуміли. От вона його і виконала.

А як події розвивалися далі?

О. Б.: — Далі була стаття в "Радянській Україні", під назвою "Турист за дорученням", де дуже мальовничо описувалося, як я за червоного светра, якого мені привезли з Заходу, продав Батьківщину і передав за кордон антирадянські матеріали. І знову я намагався добитися правди, подав скаргу до Прокуратури УРСР за наклеп, ходив до високих чиновників у ЦК та у Спілку письменників і там мене заспокоювали: "Та наплюй ти на це, то все дурниці!".

А далі була "третя дія" вистави "Бердник націоналіст-антирадянщик"?