Олесь Бердник: Калина вища моєї хати

О. Б.: — Так, тоді був славнозвісний пленум Спілки письменників України, на якому керівник письменницької організації звинуватив мене у "хохломанії в космосі". Так, найбільшим звинуваченням проти мого роману "Зоряний корсар" було те, що, цитую з пам'яті: "Ви уявляєте, товариші, у Бердника і через двісті років іще є Україна й українці! Космонавти-українці перед польотом сходять на Говерлу, аби зустрітися й попрощатися з Матір'ю Україною, набратися в неї сил і віри!" На ті часи то було страшне звинувачення. Аякже, — я вірив в те, що і через двісті років наш народ житиме, а не зіллється, як це було заплановано, в "єдину спільноту".

І після виключення зі Спілки, звичайно, жоден ваш твір на Україні не публікувався?

О. Б.: — Ясна річ, про це не могло бути й мови. Крім того, з бібліотек були вилучені всі мої книжки.

В.: — Стало зрозуміло, що на цьому наші "друзі" не зупиняться і що заключним актом цієї вистави буде арешт.

Але ж між виключенням зі Спілки й арештом пройшло кілька років. Років, коли ви продовжували писати літературні й публіцистичні твори, філософські есе і відозви до керівників нашої держави, до ООН, ПЕН-клубу, звернення до колег по перу у Москві та за кордоном. Невже ви сподівалися, що ті ваші листи можуть переконати когось із наших лідерів!

О. Б.: — Сподівався! І досі не шкодую за тим. Зрештою, багато з тих документів я мав змогу опублікувати тепер на сторінках "України". Зокрема, мій лист до голови Конституційної Комісії Леоніда Брежнєва, лист-звернення до ПЕН-клубу та інші.

Леонід Ілліч так вам і не відповів?

О. Б.: — На жоден з моїх листів у партійні установи відповідей не було. Хоча це й не завадило долучити їх до справи, як свідчення моєї "антирадянської" діяльності; а мої протести. що це, мовляв, приватні листи до голови держави з конкретними пропозиціями щодо зміни Конституції, жодного успіху не мали.

Повернімося до історії вашої хати, адже саме в ній ви прожили останній рік перед арештом.

В.: — Ми потрапили до Гребенів випадково — заїхали в гості до кобзаря Василя Литвина. Він тут жив із сім'єю, а Олесь Павлович із ним давно товаришував. І я просто закохалася у це місце. Так і сказала: отут ми будемо жити. Це місце — наше, Олеся Павловича і моє. Але ж як нам було сюди потрапити? Ви ж уявляєте, який за Бердником тягнувся "хвіст". Та ми вже були навчені гірким досвідом. Отож я швиденько виписалася з Києва, поїхала у Кагарлик і сказала місцевому начальству, що маю дитину, вмію шити і хотіла б поселитися в Гребенях. Звісно, на мене там подивилися, як на божевільну — всі рвуться в Київ, а я прошуся з Києва в село, але люди їм були потрібні і одержала я офіційне направлення в Гребені. А мені тільки того й треба було. Прилетіла я з ним у Стайки до колгоспу і там мені пощастило: замість голови колгоспу був якийсь його заступник, котрий мені також те направлення підписав, і отак я отримала дозвіл на три сотки землі.

А про те, що ви жінка Бердника, ніхто й не здогадувався!

В.: — Та що ви! Він у нас був підпільний. І через те, поки наші "опікуни" не дізналися, що й до чого, треба було будь-що поставити на тих виділених мені трьох сотках хоч якусь хатинку. Був у нас малесенький садовий будиночок на березі Дніпра, хазяїн, який нам його продав колись, відступив свою ділянку іншому чоловікові і нам сказав вибиратися. Тож ми й вирішили перевезти того будиночка сюди, в Гребені.

О. Б.: — І стулив я його сам-один всього за три дні. Валя тоді була з нашою малою — Ромашкою. Доньці виповнилося чотири роки, вона весь час хворіла, тож і для неї ми старалися — тоді, до Чорнобиля, тут було цілюще, свіже повітря. Отак я й збив нашого куреня. Пам'ятаю, дощ падав, гроза страшна була. а я з молотком, сокирою, цвяхами збивав, стуляв, допасовував — аби швидше, аби встигнути, а тоді вже, як стоятиме хатка то не виженуть і не зруйнують.

В.: — Минуло тих три дні, Олеся Павловича якраз не було вдома, він поїхав до Києва, а я з малою поралася коло хати, коли де не візьмись, під'їжджають три чорні машини. Та ще й бульдозер за ними їде. Виходить з першої машини голова сільради і з криком до мене: "Ви нас обдурили! Ви Радянську владу обдурили! Ми думали, ви бідна-нещасна самотня жінка з дитям, а ви ж — Бердник! Вибирайтеся геть із хати! Щоб вас тут не було за двадцять чотири години!" А я їм на те: "Ні! У мене, крім цієї хати, нічого немає. І я тут житиму, і дитина моя тут житиме, і Бердник тут жити буде". Тут вони зовсім оскаженіли й скомандували, щоб бульдозер ближче під'їхав. Налякати мене хотіли. Я тоді взяла Ромашку на руки, зайшла всередину хати, накинула на двері клямку і сказала їм: "Тоді руйнуйте хату разом зі мною і з дитиною. А я звідси нікуди не піду!" Постояли вони, пошепотілися, а тоді посідали в свої "воронки", хряснули спересердя дверцятами, та й поїхали.