Олесь Бердник: Калина вища моєї хати

В.: — Ми вистраждали це право — право об'єднатися в республіку Духу. Згадайте, Україна ніколи нікого не завойовувала. Вона лише оборонялася, захищала себе та інші держави від завойовників і грабіжників, аж поки прийшла до нас найстрашніша кара — Чорнобиль. Ворог, який вбиває не лише людей, а й робить мертвою землю.

О. Б.: — Ми врешті повинні зрозуміти, що відродження може прийти лише через воскресіння духу. Жодне економічне процвітання, жодні політичні успіхи, змагання між тими чи іншими партіями не врятують нас. Найстрахітливіший наш ворог — суцільне обездушення. І хоч як би нас переконували, що формула щастя у кількості ковбасних виробів на душу населення, це буде чергова гонитва за химерою.

Тепер багато хто вважає, що на порожній шлунок важко говорити про "високі матерії".

О. Б.: — Чергова підміна причин і наслідків. Невже нас нічого не навчив потворний експеримент над живими людьми, що розтягся на сім десятиліть? Адже ми пересвідчилися, що торжество матеріалізму веде у прірву, що людина, перетворена на "людиноодиницю", на "людський фактор", перестає бути людиною. Що "народна маса" ніколи не стане народом. Врешті, для того, щоб витравити з людських душ відчуття приналежності до свого народу, докладалося багато зусиль. З кров'ю вичавлювали з нас національну гордість, багнетами й кулеметами замішували оту "масу".

Олесь Павлович, а чи не здається вам, що нашому народові весь час прищеплюють якийсь комплекс національної неповноцінності? Тепер це вважається ознакою хорошого тону — вдарити себе в груди і з якоюсь самоїдською супероб'єктивністю звинувачувати самих себе в холуйстві, заздрості, боягузтві, тупості.

О. Б.: — То давня і добре розроблена тактика й не лише в ставленні до українського народу. Адже для того, щоб повністю розчавити, підкорити людей, треба забрати в них національну гордість, вкрасти й сфальсифікувати історію, примусити сміятися й знущатися самих із себе. Де ще в світі люди насміхаються з рідної мови, знущаються над традиціями і вірою своїх предків? Автори й виконавці тієї страхітливої шахової партії, що розігрувалася в нашій країні, добре усвідомлювали, що віднявши у народу віру, вони вб'ють у ньому душу. Народ втратить розуміння свого історичного призначення, він не знатиме свого місця в минулому і майбутньому, не розумітиме, нащо живе. Вбите було відчуття єдиного національного організму, його знищили і розшарпали на шматки. Для чого жила людина — обездушена, окрадена? Яка була мета її життя? Фальшиві, штучно створені боги, як тепер ми бачимо, розлітаються, мов мильні бульбашки. Погляньте, віра у Христа існує вже двоє тисячоліть. Велике вчення, звід загальнолюдських цінностей, вистражданих і вимріяних кращими синами людства. Заповіді ті були розтоптані кованим чоботом, людей виховували за новими заповідями, коли "не убий" відміталося, як застаріле і некласове, й усі десять заповідей перестали бути незаперечними. Нас привчили до думки, що всі наші предки, їхні шукання, боротьба, страждання на шляху до істини були фальшивими. Ми мали ковтати наперед заготовлену жуйку нових абсолютних законів. Що з того вийшло, ми бачимо сьогодні. І не лише в нашій країні відбулися страшні деформації в умах людей.

Але ж нині багато хто саме на Заході шукає відповіді на наші найпекучіші проблеми. В усякому разі, не можна заперечувати матеріального розквіту капіталістичних країн.

О. Б.: — Хоч як парадоксально це прозвучить, але у людей, котрі постійно думають про шматок хліба, і у тих, хто не знає, з чого вибрати через надмір усіх отих благ, є багато спільного. Переїдання — це голод навпаки. І там, і там немає духовності. І я переконаний, що жоден достаток не замінить і не відродить душі. І почати відродження національного духу ми повинні з єднання. Тепер, коли в нас вперше за всі криваві роки тоталітарного режиму з'явилася хоч якась можливість самим формувати своє майбутнє, головне — схаменутися, не розтягти наш понівечений національний дім по шматках, так, як ото мурашки по кристаликах розтягують купу цукру. Слід шукати те спільне, що в нас є, а не звинувачувати одне одного в минулих і нинішніх гріхах. У всіх у нас спільна мати — Україна. Ми всі її діти — і мертві, і живі, і ненароджені. І ті, хто бився і вмирав під синьо-жовтими прапорами з любов'ю до неї, і ті, хто гинув під прапорами червоними, також вірячи, що несуть щастя рідній землі. Пригадуєте, як у "Вершниках" Яновського плаче стара Половчиха над своїми синами, котрі вбивають один одного, плаче й примовляє: "Я ж усіх вас народила".