Олесь Бердник - Калина вища моєї хати

Страшно вам було, Валю?

В.: — Я знала, що я від них сильніша, бо за мною була правда, а за ними наче й влада, і міліція, і суд, і бульдозер отой…

Таке собі знаряддя влади. Колись були скіпетри, булави, а у них символ влади — бульдозер.

В.: — А тепер я розповім найголовніше. Коли Олеся Павловича забрали, у березні — після того, як ми у цій хатинці дерев'яній перезимували утрьох із малою (добре, кум Василь Литвин грубку склав) — почали мене знову терзати, їздили і місцеві начальники, і з Кагарлика, і кагебісти з Києва. Батьків моїх розшукали у селі під Уманню, налякали їх до смерті, мовляв, як не поїде з Гребенів ваша дочка, то ми і її заарештуємо і лишиться ваша онука сиротою. Батьки в мене люди прості, налякані ще із сталінських часів, а як сказали їм, що в моїй хаті збираються націоналісти та антирадянщики, то вони до мене примчали та й почали умовляти, аби я переїхала з дитиною до них. А я знала, що ніяка сила мене з цього місця піти не примусить. Адже через те мене звідси й проганяли, щоб Олесю Павловичу й думки не було куди послати. Щоб не було йому на кого спертися там, на Уралі. По всякому намагалася пояснити своїм батькові й матері, чому я звідси не можу поїхати, а тоді й кажу: "Бачите, он під вікном у нас калина росте. То її Олесь Павлович сам у долині викопав, приніс і посадив отут. А мені сказав, щоб я його, як прийде час, під цією калиною й поховала. І я звідси, від цієї калини, нікуди не піду".

Мати, моя, видно, про цю калину й сказала, коли їх питали, чому я не згодилася переїжджати до батьків. Коли це минає кілька днів, приїжджає з Києва молодий кагебіст. І з усмішечкою такою нахабною, знущаючись, питає в мене: "Говорят, что ты не хочешь отсюда уезжать потому, что Бердник тут дерево какое-то посадил — и сказал, что его под ним похоронили?" — "Так, — кажу йому, — ось цю калину він посадив". А в нього аж обличчя витяглося й він питає так розчаровано: "Такое маленькое? А я йому: "А Бердник ще вмирати не збирається! Ще довго цій калині рости. І буде вона вища мої хати і Олесь Павлович сюди повернеться і тут житиме!".

Мабуть, тому працівникові держбезпеки ваші слова видалися черговими фантазіями, а воно ж так і сталося, як ви казали.

В.: — Ось вона, можете подивитись, яка виросла. І хата наша відтоді розрослася. Ось, посередині, де висять мої гобелени і картини Олеся Павловича, — це і є та наша перша дерев'яна хатинка, яку за три дні стулив Бердник, а тоді і прибудовували, доточували, обкладали цеглою. І допомагали мені будувати нашу хату тоді, коли Олесь Павлович був у таборі, тільки дуже близькі люди. Приїжджав кобзар Богдан Островський з Києва, дуже багато тут працював. Приїжджали художники Сашко Члек, Олег Манжелей, допомагав Василь Литвин, мої тато, мама і сестра. І ніхто ніколи не схотів і копійки взяти. Так що вся наша хата виросла з любові й доброти. І не схожа вона на інші хати. Бачите, ось сходинки однієї кімнати в другу, ось ця кімната нижча, а тут маленький закапелочок — то кабінет Олеся Павловича, тут йому затишно і тут найкраще працюється.

Валю, коли дивишся на вашы картини, гобелени, хоругви, здаэться, що вони ныби виростають із ваших спільних ідей, багато в них із книжок Олеся Павловича, є спільні мотиви в його картинах, віршах, філософських роздумах і у ваших дивовижних панно. Знаєте, від них наче випромінюється якесь тепло, вони здаються теплими, живими. І мабуть, вони могли народитися саме тут, на цих кручах, біля Дніпра, серед квітів вашого саду.

В.: — А я так часто й працюю. Олесь Павлович читає мені щось своє, радиться, а я в цей час працюю над картиною. Свою "Діву-Україну" я шила прямо посеред поля, розкладала тканину, добирала кольори, вишивала. Вона набиралася від землі енергії й життя. Недавно у нас була Ніна Матвієнко. Стала вона навпроти "Діви", а тоді заплакала й каже: "Ви подивіться, які ж в неї ніжки бідні, босі. Яка вона беззахисна і яка прекрасна. Як її хочеться затулити собою, щоб вберегти, не дати розтоптати".

О. Б.: — Моє родове село Кілов якраз навпроти, на тому березі Дніпра. Я, коли був малий, часто дивився на Дніпрові кручі, що по цей бік, і мені здавалося, що тут мають жити якісь особливі, сильні й прекрасні, люди. І, пам'ятаю, коли вже почав шукати істину, звернувся до Йоги і прагнув віднайти Шамбалу — казкову країну Добра й Правди, мені приснився сон. Отакі, як і у нас тут, високі круті береги, Дніпрові кручі, вкриті садками, в барвистих квітах і пахучих травах, і ніби чиїсь руки піднімають оці гори в небо і чути голос: "Ось твоя Шамбала. Тут твої Гімалаї". Я зрозумів, що силу можна взяти лише з власної землі. Лише тут формується сьогодення і майбутнє України. Усі зусилля наших родаків з-за океану марні, коли Україна загине. Українські громади в Канаді та Сполучених Штатах, хоч які б активні й сильні вони були — то лише історичне відлуння. Центр духовності нашого народу на цих прадавніх святих землях. Лише тут наша нація зможе знайти сили для відродження. Лише тут може народитися Духовна республіка. 1 це наш єдиний і останній шанс.