Олесь Бердник: Калина вища моєї хати

О. Б..: — То було наче попередження, наче знак — бо я знав, що після Тайної вечері наступає зрада й Розп'яття.

В.: — Так і сталося. Рівно через місяць, як ми закінчили цю річ, Олеся Павловича забрали. А картина лишилася в нас. Ми з нею не змогли розлучитися, бо то вже було більше, ніж просто картина — це була частина наших дум і страждань.

Але ж після Розп'яття було Воскресіння!

О. Б.: — Воскресіння починається і на нашій землі, починає відроджуватися народна душа. І Валин "Кобзар" — то символ воскреслого духу нації. Кобзар, який завжди будив сплячих, кликав до битви. У думках кобзарських — квінтесенція історичної правди.

В.: — Так само хочемо ми відродити давню традицію України — хоругви. Тепер, коли так багато розмов про національну символіку, нам здається, що не варто ламати списи, чи має наш прапор бути тільки синьо-жовтий, чи червоний, чи козацький — малиновий. У нас багато прекрасних символів. З хоругвами козаки захищали нашу землю. Тому я хочу створити цілий цикл хоругв. Одну хоругву — "Українську Мадонну" Олесь Павлович возив із собою до Сполучених Штатів. І українці заокеанські дуже гарно сприйняли її. У невеличкій церкві під Нью-Йорком, в Гантері її освятив місцевий священик, отець Михайло, так що вона стала ніби спільним нашим символом — і дітей України, що живуть на своїй землі, і тих, хто відірваний від неї, але любить і страждає за неї.

О. Б.: — Я говорив про це з нашими родаками в Америці й Канаді. Лише під прапором спільної для всіх нас Матері-України наш народ може відродитися. Стільки років його змушували повірити, що він нікчемний, перетворити на бидло, прищепити комплекс національної меншовартості, ущербності, а він воскресає. Погляньте, як молодь зараз потяглася до народної культури, до пісні нашої. Бо юні душі загострено відчувають будь-яку фальш і спрагло шукають істинного й вічного. І так, як садівник прищеплює до дерева одчахнуту гілку, і вона, прищепившись, напивається крові дерева, оживає й починає плодоносити, так і в юних душах оживає закладене у генах відчуття своєї приналежності до єдиного народного кореня. Я зовсім не схильний до безоглядного оптимізму, але в народній культурі, в духовності національній — єдина надія на воскресіння України.

Розмову вела Леся ВОРОНІНА

"УКРАЇНА", № 51–52 (1767–1768)

30 грудня 1990 року