Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Коли до хати приходили гості, батьки зазвичай проганяли нащадка з кімнати на вулицю, кажучи, що й самі вони, коли були дітьми, ніколи не сиділи за одним столом з дорослими. Хлопчик плакав не стільки від того, що йому хотілося попоїсти, а від того, що його мають за гіршого від усіх, хто прийшов на гостину, і взагалі за маленького. А він уже зовсім дорослий, навіть випасає бика, в якого — така велика голова, що й поглянути страшно, і ніхто із села, опріч Василька, не міг до нього підступитися. І щонайгірше, всі дорослі погоджувалися з батьками. Лише Лідія Купер’янівна була на боці Василька.

— Де ж так можна чинити? — бідкалася Лідія Купер’янівна і попри протести батьків, садовила хлопчика біля себе і накладала йому на тарілку всілякі смакоти. — Адже він також людина, хоча ще й маленька! Правда ж?

Коли тато і мама вибиралися до міста на закупи, і Василько прохав їх купити іграшкового автобуса чи машинку, вони дуже швидко погоджувалися вволити його бажання, щоб через хвилину забути. Але згодом, навіть не кліпнувши оком, брехали: «А той кіоск чомусь був зачинений!» Коли ж закупівля була невдалою, то бурчали: «Нам треба чобіт, нових лопат, січкарню, а тобі витребеньки в голові!» Цим давали зрозуміти синові, що ніколи не ставилися серйозно до його бажань, вважаючи їх нікчемними. В Лідії Купер’янівни, мабуть, було не менше клопотів, але вона привозила Василькові і автобусик, і вантажівочку, і повітряну кульку, і все, що просив. І Василько шукав нагоди їй віддячитися: чи то зошити віднести, чи подарувати грибів, яких, бувало, сам назбирає у лісі і посушить.

Батьки не втомлювалися повторювати Василькові, що він «ще малий», і тому йому не можна води з криниці пити, дивитися телевізор уночі, виходити за село. І за що б не брався хлопчик, тато з мамою віщували йому невдачу, а нерідко вихоплювали йому з рук знаряддя праці, переконуючи малого, що нічого в нього не вийде. Тоді Василько потайки брався до діла, аби наслідувати тата й маму. Йому кортіло і цвяшки забивати, і дрова пиляти, і піч розпалювати, але, порізавши палець чи обпікшись, біг з плачем до батьків, як і решта діток. На що предки звично відповідали: «Ото дурень! Якщо не вмієш, то не берись». Лідія Купер’янівна в таких випадках переконувала хлопчика, що всяке діло попервах іде погано, але якщо бути наполегливим, то труднощі відступлять. А ще вона не втомлювалася повторювати: «Василю, якби ти тільки захотів, то зміг би перегнати увесь клас!» Звичайно, нащадок Вуликів не ставив перед собою мети бути відмінником, але слова вчительки на нього подіяли, він почав до всього придивлятися, прислухатися, став спостережливим і справді чи не єдиний у класі умів і лампочку замінити, і велосипед полагодити, а найбільше цікавився автомобілями. «У тебе золоті руки!» — хвалила Лідія Купер’янівни Василька, в той час як батьки знаходили єдиний аргумент: «У тебе, дурню, дві ліві руки!»

Коли Василь уже закінчував школу, то почав зустрічатися зі своєю однокласницею — Наталею Нудотою. Її батьки здавна мріяли породичатися з Вуликами, які за уявленнями усіх великожиляківців, були напрочуд заможними. Найдужче усі подивляли в господарстві Вуликів корів особливого заводу, які народжували по двоє телят, а їхнє молоко, щойно опинившись у дійниці, відразу перевтілювалося у масло. Тож Нудоти зближалися з Вуликами, як тільки могли, нишком єднаючи доню з їхнім сином. Робили вони це дуже дипломатично. Наприклад, перехоплювали у поштарки, бувало, лист чи газету під приводом того, що їм шкода її ніг, тож навіщо пертися аж на інший кінець вулиці, якщо передати кореспонденцію зможе і їхня Наталочка — молода й прудка? Наталочка доти вручала газети таткові Василя (мама переважно поралася на кухні або біля корови), поки він не помітив, що вона — дівчина, нівроку. Але замість створювати дружні стосунки між власним сином і Наталкою, він сам спокусився на Наталку і домовився з нею про побачення на… кладовищі: туди серед дня та ще й у будень ніхто не поткнеться. З дружиною, яка вже втратила принадність і з якою йому було нецікаво, мав справу дуже рідко. Незабаром Вулик так звикнув до однокласниці сина, що жадав з нею частіших зустрічей. І замислився, як йому далі жити. Розв’язати проблему можна було єдиним шляхом, одруживши Василя з Наталкою. Породичання із Нудотами внесло б у життя тата велику зручність. Того ж хотіла і Наталя, якій подобалися чоловіки у віці її батька, і вона не на жарт покохала старшого Вулика. Тож той спробував втовкмачити Василеві, що Наталка — найкраща дівчина, і той, маючи таку дружину, буде купатися у розкошах, як вареник у сметані. Близько трьох місяців Василь справді зустрічався з дівчиною, ходив із нею у кіно до клубу. Але, вистеживши якось Наталю зі своїм татом на сільському кладовищі, почав триматися від доньки Нудот подалі. Вулик-старший обурився «непорядністю» сина, а насправді тим, що нащадок зриває йому таку райдужну перспективу, і грандіозні плани, і почав привселюдно ганьбити його за те, що відрікся від вагітної нареченої! Адже йому дуже кортіло мати у своїй хаті молоду коханку.