Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Я чула, ти не пройшла випробувальний термін? — знову озвалася Вуличка, маючи на увазі невдале Мар’янчине одруження.

Мар’яна вирішила, що Вуличка завітала до неї на просьбу Коркуцьончихи, котру потрібно судити за злочин проти людства, який вона вчинила, народивши таку потвору як Тольцьо! І тому не сумнівалася, що Лідія Купер’янівна зараз почне їй радити, як обкрутити Коркуцьонка і повторно стати його дружиною. Від перспективи знову хухати на цього телепня фельдшерка навіть трохи втратила страх перед дружиною Василя і заходилася розповідати їй про свої поневіряння в заміжжі.

— Мій чоловік постійно запевняв мене в тому, що хворий, — поскаржилася Чолка. — То його ревматизм збиває з ніг, то астма бере за горло, то остеохондроз осідлав хребта, то артрит викручує пальці, то радикуліт не дозволяє сісти, то мігрень заважає думати про завтрашній день… Уявіть собі, він навіть кілька разів запевнив мене, що йому забило памороки, а якось навіть ухопився за мою руку: «Ой, тримай мене, бо упаду…» Я сама ледве встояла на ногах після його мертвої хватки. Але коли він переконався, що я в його «запаморочення» не вірю, то відразу ж одужав.

— Яка ти ще наївна, — раптом усміхнулася Вуличка. — Твоєму чоловікові ішлося не про хвороби, а про увагу. Ти, якщо хочеш прижитися із людиною, повинна вдавати, що тебе неабияк хвилює її здоров’я, хоч би вона й чулася, мов риба у воді…

— Яке лицемірство! — спалахнула Мар’яна.

— Нічого не вдієш: світ так побудований, що потрібно приймати ці правила гри, — розвела руками Лідія Купер’янівна. — Я удома маю альбом з репродукціями іноземних художників. І там є картина про одного паралізованого [18] Картина Жана-Батіста Грьоза (1725–1805) «Паралітик, або Плоди доброго виховання». , з якого усі — від малого до старого — здмухують порошинки, подушечки йому підмощують, в рот зазирають. А чому? Як ти думаєш? Мабуть, цей старець їм велику спадщину заповів або ще тільки в роздумах, кого б то з них ощасливити. От вони одне поперед одного й змагалися у своєму добродійництві. Не повинна б тобі я цього казати, бо як вчителька зобов’язана говорити про добро, але як навчена досвідом і немолода жінка хочу дати тобі добру раду. Бо ти уже не школярка, щоби тобі голову дурницями забивати… Так от: кожна людина — егоїст, а тому, щоб їй жилося добре, вона мусить вдавати, що її непокоїть доля ближнього. Цього від тебе й очікував Коркуцьонок.

Про такі взаємини між людьми Мар’яна навіть не здогадувалася, але промовчала: проживши чотири роки за межами інтернату, вона намагалася приховувати власні думки. Тож промовила:

— Дякую вам, Лідо Купер’янівно, але вашу пораду краще прибережу для іншого чоловіка. Бо до Коркуцьонка не повернуся. Досі дивуюся, як витримувала. Він такий гидкий… Найдужче мене в ньому дратували його самовдоволення і впевненість, що він — діловий і мудрий…

— Гай-гай, невже ти думаєш, що Тольцьо не знає, який є насправді? — похитала головою Лідія Купер’янівна. — Але, як кожна людина, він прагне чогось досягнути. Крім того, Коркуцьонок хотів, аби ти думала, що він — справжній мужчина, і пишалася ним.

— Чому ж його мати була до нього терпимою, навіть запевняла мене, що саме таким повинен бути істинний чоловік? Мені дивно, що цей гидкий недоумок не викликав у неї жодного збентеження. Коли він чогось не знав чи не вмів, то свекруха його виправдовувала. «Звідки, — каже, — Толику знати, як фіранки на карнизи почепити, якщо жінка не навчила?» Але ж чому вона його не виховала до двадцяти п’яти?

— А Коркуцьонка чогось навчити неможливо: він — тупий. То ж матінка сподівалася, що в твоїй особі знайшла собі заміну. По-друге, не забувай, що Толик — її син, а ти — чужачка. І тому він їй завжди буде милішим, хоч би його голова смерділа брудом і кишіла вошами. То ж тепер розумієш: твоя мудрість їй до одного місця. І вередував твій чоловік від злості, що ти помічаєш усі його вади, замість вдавати, що не бачиш, як він при людях колупається в носі, цілиться пальцем у своє відображення в дзеркалі, раз-у-раз чухається і йому навіть на думку не спаде стримати відрижку… Якщо ти хотіла прижитися в домі директорки і замінити Коркуцьонкові матір, то мусила підігрувати йому, прикидатись дурненькою, захоплюватися його «розумом», «вродою», навіть коли він гикне, однаково повторювати, який він молодець. Я сама все життя так і роблю…

— Ви??? Так робите??? — крикнула Мар’яна, не стримавшись: про таку гру в людських взаєминах вона чула вперше.