Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Ех ти, дохторка! Повинна би розуміти, що ні одна болячка сама не проходить, — дорікнула Вуличка.

— Ви знаєте життя і людей, а мені ніхто про них так не розповідав, як ви… — мовила Мар’яна.

— Доживеш до моїх літ…

— Якби я любила свого чоловіка, то неодмінно скористалася б вашими порадами, але…

— А ти що — не любиш Коркуцьонка?

— А як можна такого любити? — вигукнула Мар’яна, обурена тим, що є люди, які вважають, що в сина директриси ще можуть бути якісь шанси звабити дівчину.

— Чому ж ти тоді за нього заміж вийшла? Я була впевнена, що ти не зовсім байдужа до Тольця, — знов заторохтіла Лідія Купер’янівна. — Звичайно, мене твій вибір неабияк здивував, але у кожного свій смак. Коли ти провела ніч із моїм чоловіком, то я вирішила тебе з ним одружити. Але як вранці прийшла до медпункту, то від тебе мені назустріч вийшла Коркуцьончиха і розповіла, що ви з Коркуцьонком обожнюєте одне одного і незабаром розпишетеся у сільраді…

«Або у мене вже не всі вдома після того, як я пожила з прицюцькуватим Коркуцьонком, або Вуличка з’їхала з глузду… від горя… що я — тепер вільна, стала її суперницею і можу відібрати у неї Василя», — подумала Мар’яна, озираючись на двері кабінету: чи не відволікти увагу Вулички, а самій сховатися у ньому і звідтіля викликати бригаду з божевільні. — Яка дружина віддасть чоловіка іншій з доброї волі? Чи, може, у цього Василя є якісь фізичні вади, через які жінка хоче його здихатись?» Різні думки вихрилися в голові Мар’яни. Але те, що почула Чолка від учительки в наступну хвилину, взагалі не лізло ні в тин, ні в ворота.

— Я хочу, щоби ти стала дружиною мого чоловіка, — вибалакавшись, раптом запропонувала Чолці Лідія Купер’янівна. — Чи ти вже не любиш Василя?

Мар’яна зірвалася на ноги і вже хотіла дременути не озираючись. Але Вуличка здогадалася про її намір і силоміць посадовила її на кушетку:

— Сиди. Я не божевільна і хочу тобі допомогти…

— Нічого ти не знаєш, — зітхнула Вуличка, переконавшись, що Мар’яна змирилася зі своєю долею і сидить, опустивши голову. — Та й звідки тобі бути в курсі, коли для усіх Великих Жиляків досі залишилося таємницею наше одруження. І є чому дивуватися. Адже усі великожиляківці нещасливі в особистому житті. Що й казати: людина — недосконала, то й завше виліплює щось таке недолуге: меблевий гарнітур, який не тримається купи, кособоку хату. То ж нам заздрять. Бо, на думку односельчан, нам з Василем вдалося те, чого не вийшло в них. Проте вони всі помиляються. У нас зовсім не ті стосунки, які уявляють собі сусіди і ти. Бо насправді ми — ніяке не …подружжя.

— А… а… а… хто? — ледве спромоглася на слово Мар’яна.

— Ми просто… друзі. Лише в паспортах маємо штампи, а в житті за декілька літ ні разу, перепрошую, не спали, — закінчила свою розповідь дружина Василя.

Мар’яні защипало у носі так, наче вона вдихнула запах нашатирного спирту. Настільки їй було прикро все це чути. З розмов великожиляківців уявляла романтичну історію, і подружжя Вуликів було для неї ідеалом, прикладом для наслідування. Чолка увірувала, що колись і до неї подібне щастя постукає. Як не подобався їй Василь — розуміла, що він — чужий чоловік, а вона, з властивим для юних максималізмом не хотіла ні з ким ділити коханого. Її таємниця замилування Вуликом кріпилася ще й на тому, що він по-справжньому кохає свою немолоду дружину, яку обрав всупереч батькам, є незалежним і не переймається тим, що про нього скажуть люди.

— Тоді не збагну, навіщо ви одружувалися? — видушила із себе Мар’яна, уже не згадуючи про те, що задля Вулички Василь залишив дівчину — Наталку Нудоту. — Де ж тут логіка?

— Усе було не так, як ти та й інші люди думають, — поглянула Лідія Купер’янівна на Мар’яну хитрим оком. — Ви всі знаєте лише те, що Василь зустрічався з Наталею і мав намір взяти її за жінку, але я їм стала на дорозі. Насправді все було по-іншому… Ось послухай…

Лідія Купер’янівна була першою вчителькою Василя, але не отією, що лише навчає дітвору тримати ручку в пальцях і читає нотації. Вона давала йому те, на що не здатні були старі Вулики.

Як усі діти, Василько зростав хлопчиком допитливим: йому було цікаво, чому товстіє у спеку його іграшковий ґумовий заєць, чому уночі змокріла книга, яку він випадково забув у траві, і як це олії вдається не замерзати на морозі? Однак тата й маму дратували запитання сина. Лише вчителька ніколи не гнівалася на учня за його прохання.

Тому, що Василько був першою дитиною в сім’ї, то батьки, не маючи ще досвіду, надто багато від нього вимагали. Їх дуже нервувало те, що малий такий нетямущий, а часом взагалі «дурний»: його слова купи не тримаються, він усе приймає за золоту монету, непрактичний, неохайний. В такі хвилини вчителька їх розраджувала: «Та зрозумійте ж ви, нарешті, що Василько ще не може бути таким, як ви!» На відміну від них, Лідія Купер’янівна ставилася до Вулика-молодшого, як до рівного: радилася з ним, часто захоплювалася його відповідями: «Ти ба, я про це навіть не чула. Якби не ти, то й не знала б, що таке може бути!»