Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Мар’яна, вислуховуючи Вуличку, раз-у-раз здригалася. А коли вчителька урвала розповідь, то фельдшерка відчула, що її віра в порядність людей розчинилася повністю, як таблетка асперину в теплій воді. Чекати на їхню великодушність — це те саме, що сподіватися від комара припинити смоктати кров і перейти на лимонад.

— Як же ж так? — видавила із себе Чолкка. — Тоді Коркуцьонка в мене тут не було. А його мама, коли перебалакала з вами і повернулася ось сюди, до цієї кімнати, розповіла, що ви ішли до медпункту влаштувати мені скандал…

— Та що ти кажеш? — сплеснула в долоні Лідія Купер’янівна, вражена відповіддю Чолки.

–І ще… при вас була сокира, і ви хотіли мене вбити… І… свекруха, вона казала мені, що їй вартувало значних зусиль… переконати вас, аби ви цього не робили… Вас зупинило тільки те, що Ганна Антонівна запевнила вас, що я стану її невісткою і дам спокій вашому чоловікові…

— Тебе ошукали, обдурили, — промовила Лідія Купер’янівна, похитавши головою. — Невже тобі не здавалося дивним, що Рулька тебе хвалить?

— Я думала, що вона цінує мене як фельдшерку, — відповіла ображено Мар’яна і засопіла, як тоді, п’ятнадцять років тому, коли від неї відмовилися люди, які мали намір її вдочерити. — Адже тоді… на похороні… коли Файдульські… усі разом… ніби-то зомліли… пригадуєте? Після цього випадку мене всі відразу полюбили…

— Рулька і Коркуцьончиха — родички. От Рулька і підсобила своїм… — сказала Вуличка.

З уст Лідії Купер’янівни розповідь звучала переконливо. Але Мар’яна враз застигла, мов пломба в зубі. Далося взнаки інтернатівське виховання.

Досі серед тих, з ким Чолку зводило життя, було настільки ж можливо зустріти щирість, як на рибі — волосся! Від самісінького її народження люди тільки те й чинили, що постійно в неї щось відбирали. А якщо і робили Мар’янці подарунок, то в ньому неодмінно таїлася підступність. «Дитинко, я лише хочу поглянути на твою спинку», — лагідно запевняла Мар’янку лікарка Турянська. А коли дівчинка довірилася їй, то лиха тьотя у білому халаті зробила їй страшний укол під лопатку. А якось вихователька Мирослава Йосипівна запропонувала маленькій Чолці зажмуритися і простягнути долоньку. Наївно сподіваючись отримати цукерку, розчулена Мар’яночка простила злій виховательці всі кривди і, вирішивши, що, нарешті, вона стане до неї доброю, швиденько заплющила очка. Проте ця злючка вклали їй у правицю дощового черв’яка, а сама з реготом спостерігала, як дитина, вздрівши підміну, настрашилася, струсила «дарунок» на землю й істерично кричить. Іншим разом Мирослава Йосипівна «пригостила» її яблучком, яке виявилось муляжем із пластмаси. На новий рік, де в залі неодмінно стояла мізерна ялиночка (селянин до корівчини і то грубішу гілляку виламує!), дівчинці діставалася від діда Мороза іграшка. Але вихователька завжди знаходила привід, щоб відібрати її в Чолки. То, на її думку, Мар’яночка мляво марширувала, то пізніше від усіх пішла спати.

Згодом, покинувши стіни сиротинцю, вихованка встигла збагнути одне: ніхто нічого не робив для неї безкорисливо. І всі «добрі», на перший погляд, вчинки оточуючих ставали дедалі підступнішими. Ні, Чолці вже не вкладали в долоню хробака. Проте однаково використовували її під маркою благодійництва, маючи на оці власні… вигоди: голова розподільної комісії, Шинків, той, пообіцявши випускниці Чолці тепле місце, заслав у далеке село. Точнісінько й директриса Великожиляківської школи рік тому з такою ж благодійною міною, як тепер Вуличка, переконувала Мар’яну стати дружиною її Толика. Вилущила дибіла і під підливою щасливого заміжжя заходилася «рятувати» бідну фельдшерку, спарувала її зі своїм недолугими синком, як орхідею з опеньком. Ця «турботливиця» розробила план, у порівнянні з яким інтриги придворних короля Людовіка чотирнадцятого видавалися наївною самодіяльністю. А Мар’янчина біда в тому, що змалечку сподівалася: оце відчиняться двері — і увійде мама. Та замість неї завжди з’являвся кровопивець, якого сирітка в простоті душевній приймала за цю найближчу людину.

Чому вчителька молодших класів вирішила віддати свого потриманого чоловіка фельдшерці? Мар’яна цього не знала. Проте відчула, що за її пропозицією ховається щось неприємне й підступне. Вона не сумнівалася, що в молодого мужа Лідії Купер’янівни має бути якийсь ґандж, про який практична Вуличка воліє поки що мовчати. Останні запаси Чолчиного терпіння закінчилися, коли в її голові раптом вибухнули слова Лідії Купер’янівни, сказані нею хвилину тому: «На любовному фронті порядних людей не буває: кожен чинить так, як йому вигідно і зручно».