Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Недарма наші предки в давнину полюбляли відлежуватися на печі, а не під периною. Потрібно було мати велику мужність, аби влягтися під це покривало, начинене пір’ям, яке навіть влітку, натягнувши вологи з кам’яної будівлі, було дуже непривітним. А тепер, коли Великі Жиляки уразили морози, в цього пуховика годі було знайти розуміння. Під ним Мар’яна почувала себе так, мов би на неї поклали могильну плиту. Лише через хвилин десять між нею та пухким одягалом взаємини ставали теплішими.

У такий день нормальні люди навіть не виходили з хати, а їхні пси та коти просилися в тепле ліжко. Але Мар’яна мусила побувати в деяких пацієнтів і роздати їм розчин люголю. Адже ще ніде в нашій країні Боженько ангіну не відмінив. Проте сьогодні, коли на морозі штучна дублянка Чолки, яку їй дістав з великої прихильності у воєнторзі Файдульський, так ствердла, що ледь не тріснула, а сумка стала нагадувати вирізаний виріб із бляхи, фельдшерка пошкодувала, що вийшла за поріг. У місті, коли мороз починає надто дошкуляти вухам, а до пальців добираються зашпори, — можна зайти до книгарні чи гастроному і відігрітися. Але у Великих Жилках нікуди сховатися. Єдиним виходом було бігти і то якнайскоріше.

Мар’яна мимоволі згадала жарт голови сільради у перші тижні після свого приїзду, що місцеві люди купаються вкрай рідко, бо не мають у цьому потреби: якщо на тілі набереться болота більше сантиметра, то воно саме відвалюється. Тепер фельдшерка мусила визнати, що в дотепі сільського старшини є доля істини. Вона із жахом згадала, що й сама близько місяця не здійснювала цієї гігієнічної процедури, бо як не натоплюй піч у кімнаті, — вода в балії вистигає неймовірно швидко, щойно Чолка встигне намилити спину.

Фельдшерка вже добігала до повороту, як раптом спіткнулася об якийсь твердий предмет. Та й поглянула собі під ноги, аби побачити, якої довжини ця без сумніву деревеняка, яку звалив вітер, і аби успішно обійти її без шкоди для здоров’я.

Але те, що перегородило Мар’яні дорогу, було зовсім не колодою, а мало всі ознаки людини. У чоловікові, що згорнувся калачиком, вона впізнала Гудулку. Смугастий поясок від жіночого халата, яким копач зазвичай підперезував свій плащ, а тепер зимове пальто, був знаний в усьому селі.

Валятися п’яним посеред дороги для Гудулки було нормальним станом. Але на дворі стояв такий пекучий мороз, а довкруж на галявині лежало стільки неживих горобців, як листя восени, що скоцюрблене тіло Антося кинуло Мар’яну в жар. Вона, в цю хвилину не відчуваючи кусливого морозу, вийняла пальці з рукавиці, виловила ними зі своєї сумки люстерко й приклала його до губ грабаря. Його бліде обличчя не обіцяло нічого доброго. Але на люстерку таки з’явилася пара, Мар’яна зраділа, що копач — живий. Головне — доволокти Гудулку до найближчої хати, а там вона уже приведе його в божеський вигляд. Найближче було до голови сільради, але як до нього Гудулку доставити? В такому випадку потрібні ноші, але де взяти їх тут, серед лісової дороги? Можна б простирадло або ж лямку, якби вони у неї були. Не тягати ж їх щодня із собою в сумці, де й без того за місце сваряться всілякі баночки з ампулами. А потерпілий з’явився там, де його ніхто не очікував.

Врешті-решт Мар’яна взяла важенну знахідку за обидві ноги і потягнула засніженою дорогою…

Двері землянки Файдульського промовили: «Р-р-р-р», але піддалися.

На цей час у сімействі голови сільради відбувалися військові маневри. Полковник ніяк не міг позбутися армійських звичаїв і, витурений у відставку, культував їх у себе в хаті. Він любив підготовку в усьому, тож вважав, що до кожного діла потрібно бути завжди підрихтованим, як вояку — до несподіваної зустрічі з ворогом. Наприклад, коли сімейство мало намір відвідати родичів у сусідньому районі, то Файдульський наказував дружині й дітям пакувати валізи ще за тиждень до поїздки. І коли всі вже сідали перед дорогою на лавки, як полковник оголошував відбій.

— Чого ж ти нам голову морочив? — обурювалася Файдульська.

— А це для того, — пояснював благовірний, — щоб коли доведеться вибиратися з хати несподівано, ви будете знати, де і що лежить, і швидко поскладаєте все до своїх наплічників!

— Чого ж це ми будемо їхати в гості так нагло? — допитувалася дружина.

— А раптом — війна, та ще й серед ночі, і треба буде ретируватися під обстрілом ворога?

Ось і зараз полковник був у тому настрої, щоб влаштувати військові навчання. На це в нього була дуже поважна причина.